Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

— Ігри? — перепитав він із презирством. — У мої часи квестом було вижити до світанку, а не гратися з пергаментом. Як ми це дізнаємося? Тут нічого конкретного.

— Для цього в нас є горище й наші мозкові штурми, — усміхнулася Софі. — Повернемося в місто, зберемо всіх, розберемося. А зараз доїмо, доп’ємо каву й назад. Покажу тобі, як усе змінилося — суєта, архітектура, магазини. Побачиш наш движ.

Дайя зітхнув, але кивнув.

— Хай буде, — сказав він. — Тільки швидко. У нас час ішов на кров, а не на балачки.

Вони доїли круасани й допили каву, яка парувала в керамічних чашках із малюнками лілій — ніби натяк на їхню пригоду. Софі підняла руку й гукнула офіціантку:

— Рахунок, будь ласка!

Офіціантка підійшла з усмішкою, назвала суму. Софі витягла телефон, швидко розрахувавшись через додаток. Дайя витріщився на неї. Його брови злетіли вгору.

— Ти що, заплатила повітрям? — здивовано запитав він. — Як вони взяли плату, якщо ти нічого не дала? Це магія чи обман?

Софі розсміялася, ховаючи телефон у кишеню.

— Це електронні гроші, бро, — пояснила вона. — У нас тепер не таскають мішечки з монетами, як у твої часи. Усе в телефоні — пару кліків, і готово. Зручно, ні? У вас за золото горлянки різали, а ми просто свайпнули — і вільні.

Дайя насупився.

— Ваш світ — це ілюзія, — різко сказав він. — Гроші в повітрі, слова без ваги. У мої часи честь трималася на сталі й клятвах, а не на вірі в невидимі цифри. Як ви спите спокійно, знаючи, що все це може зникнути?

Софі скривилася.

— Ой, не треба мені про вашу “честь”, — огризнулася вона. — Ви там різали один одного за шматок землі чи корону, а ми принаймні годуємо людей круасанами, а не мечами. Наші ілюзії хоча б смачні, звикай!

Дайя фиркнув, але після паузи неохоче буркнув:

— Хмари в роті — це щось.

Софі хмикнула. Її очі блиснули.

— А ще ти б у нас усіх порвав на турнірі “Хто крутіший без Wi-Fi”, — пожартувала вона. — Уяви: замість списів — лайки, замість щитів — меми. Ти б став легендою.

— Дивний ваш світ, — пробурмотів він, встаючи. — Усе на віру, без металу в руках. Як ви не боїтеся, що вас обдурять?

— Та якось живемо, — знизала плечима Софі. — У нас обдурити — це хіба що пароль вкрасти, а не замок з людьми спалити. Ходімо, час повертатися.

Вони вийшли з кафе й вирушили на автобусну станцію, щоб повернутися в місто. Непоспішний ритм провінції з його тихими вуличками й запахом хліба різко змінився суєтою мегаполіса. Високі скляні будівлі виблискували на сонці, машини гуділи в нескінченному потоці, люди поспішали тротуарами, тримаючи каву в паперових стаканах і телефони. Неонові вивіски магазинів миготіли пропозиціями знижок, із динаміків на перехрестях лунала реклама. Дайя йшов поруч із Софі. Його очі бігали від одного до іншого, ніби він намагався вхопити весь цей хаос.

— Це ваш ритм? — запитав він, коли черговий клаксон різонув по вухах. — Усе гуде, блищить, люди біжать, ніби за ними гоняться вороги. У нас міста були менші, але там хоч дихати можна було. А тут — ніби весь світ зірвався з місця й мчить, не озираючись.

Софі всміхнулася, поправляючи рюкзак.

— Ну, це наш вайб, — сказала вона. — Суєта, але в ній є свій кайф. Усе швидко, усе на ходу. Ось так і живемо. Звикай.

Дайя замовк, роздивляючись старовинні будинки з фахверковими фасадами, що сусідили з сучасними вітринами магазинів, де блищали вивіски. Його погляд зупинився на урядовому кварталі — сірі бетонні будівлі з величезними вікнами й прапорами, що гойдалися на вітрі. Але спокій раптово розірвав гамір: попереду товпилися страйкарі з плакатами, на яких червоною фарбою було виведено Justice pour tous! і Non aux coupes!. Дайя насупився.

— Що це, бунт? — запитав він, його рука інстинктивно сіпнулася до пояса, де зазвичай висів меч. — Чому їх не розганяють стражники?

Софі скривилася.

— Та ні, це просто страйк, — сказала вона, тягнучи його вбік. — Люди кричать, коли щось не подобається. У нас так правду шукають — без мечів, з плакатами. Краще обійдемо, не хочу вляпатися в цей движ.

Вони завернули за ріг, коли раптом різкий жіночий голос гукнув:

— Софі! Ти де пропала?

Софі обернулася й побачила Айріс — подруга з коротким синім волоссям, пірсингом у носі та важким макіяжем, що підкреслював її різкі риси. Вона носила потерту шкіряну куртку, чорну футболку з черепом і написом Voices of Reawakening. На зап’ясті виднілося татуювання — дракон, що сплітався навколо руки, наче живий. Здавалося, він завмер перед стрибком, його крила ось-ось розкриються, а вигнуте тіло нагадувало полум’я, готове спалахнути яскравим вогнем. У руках вона тримала мегафон, а за спиною гудів натовп страйкарів із плакатами. Айріс явно була в своїй стихії.

— О, привіт! — Софі махнула рукою, її обличчя спалахнуло усмішкою. — Та я тут… гуляю.

Айріс підійшла. Її очі блиснули цікавістю, коли вона глянула на Дайю.

— А це хто? — запитала вона, кивнувши на нього. — Новий бойфренд? Чого ти його ховаєш? Боїшся, що я вкраду?

Софі розсміялася, закотивши очі.

— Та ну тебе, Айріс, — сказала вона. — Це… друг. Просто гуляємо.

Айріс хмикнула, але її усмішка стала ширшою.

— Ну, окей, таємнича ти наша, — сказала вона. — Слухай, сьогодні ввечері в мене концерт. Мій гурт грає — важкий рок, буде вогонь. Приходьте, а то я образжусь!

Дайя завмер. Його погляд зачепився за татуювання на її зап’ясті — дракон, точнісінько як на печатці. Його серце стиснулося. «Це не збіг», — подумав він, але Софі вже тягнула його геть.

— Домовились, — сказала вона. — До вечора!

Айріс махнула рукою й побігла назад до страйкарів. Софі з Дайєю переглянулися, відчуваючи, що день ще далеко не закінчився.