Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Коли вони виходили з абатства, Софі здалося, що за дубами мелькнула тінь — висока постать у темному плащі завмерла, ніби чекаючи. Вона кліпнула, але тінь зникла. «Показалося», — подумала вона, хоч серце заколотилося сильніше. Вони вийшли, тримаючи в руках шкіряний тубус — легкий, як пір'їнка, але важкий від невідомості. Сонце вже стояло високо, кидаючи тіні від дубів на бруківку. Софі глянула на Дайю, який насуплено крутив тубус у руках.

— Слухай, давай зайдемо в кафе, — запропонувала вона, намагаючись розрядити напругу. — Вип'ємо кави або холодної води, закинемо круасан — ти ж їх уже зацінив. Заодно глянемо, що в цьому тубусі, і вирішимо, що далі робити. Треба зібрати думки до купи.

Дайя знизав плечима, але кивнув.

— Хай буде, як ти хочеш, — буркнув він. — Будемо пити вашу каву її з горняток, як паничі. В наші часи ми не пили воду, бо вона могла бути забрудненою. Натомість пили слабке пиво або ель, що було набагато безпечнішим.

Вони завернули за ріг і зайшли в маленьке провінційне кафе — Le Petit Coin. Ззовні воно виглядало непоказно: вивітрена вивіска й два столики біля входу, де гуділи бджоли над вазонками з лавандою. Але всередині панувала домашня затишність. Дерев'яні стіни, пофарбовані в теплий кремовий колір, прикрашали старі фотографії міста й вишиті серветки. Столики, застелені картатими скатертинами, пахли свіжою випічкою. У кутку тихо гудів старий радіоприймач, виграючи мелодію шансону. За шинквасом стояла офіціантка — молода дівчина з русявим хвостиком і широкою усмішкою, що світилася щирістю. Поруч бородатий бариста з татуюванням якоря на передпліччі гудів кавоваркою, наповнюючи повітря ароматом свіжозмелених зерен.

— Bonjour! Сідайте, де вам зручно! — весело гукнула офіціантка, махнувши рукою. — Кави, круасанів? У нас сьогодні з мигдалем є, пальчики оближете!

Софі усміхнулася у відповідь і замовила дві кави з круасанами. Дайя, сівши за столик біля вікна, озирнувся. Його брови здивовано піднялися.

— Що це з ними?! — пробурмотів він, коли офіціантка принесла замовлення й додала: — Смачного, любчики! — із такою теплотою, ніби вони були її давніми друзями.

— У сенсі? — не зрозуміла Софі, відкушуючи шматок круасана.

— Ця їхня… привітність, — Дайя насупився, тримаючи каву в руках, ніби боявся, що вона вибухне. — У мої часи людське життя нічого не варте було. Всміхалися так, хіба що перед тим, як ніж у спину встромити. А тут — проста дівка, та ще й до нас, чужаків, із таким теплом. Це ж пастка якась?

Софі хмикнула. Її очі блиснули.

— Ну, вітаю в двадцять першому столітті, бро, — усміхнулася вона. — Тут люди частіше всміхаються просто так. Не всі, звісно, але в таких містечках — точно. Це їхній вайб. У нас пастки — це хіба що спам у месенджерах, а не ножі.

Дайя зітхнув, відкусив круасан і завмер. Його обличчя розслабилося, наче він на мить забув, де знаходиться.

— Хмари в роті… — пробурмотів він, повторюючи свій жарт. А потім його погляд знову став пильним. — Але де ваша гордість?

— Ти про що? — Софі підняла брову.

— Ви їсте як простолюдини — з дерев'яних або глиняних мисок, руками! У моєму часі поважним людям подавали їжу на срібних чи олов'яних тарелях. Ми їли ножами, ложками, іноді навіть виделками, а не просто хапали все пальцями. Для нас готували спеціальні сервіровки з дорогим посудом, з тканими скатертинами. Стіл ломився від різноманітних страв — смажене м’ясо, екзотичні спеції, риба, фрукти, солодощі… — Він трохи примружився, недовірливо глянувши на круасан. — Сподіваюся, це не залишки після чиєїсь трапези?

Софі закотила очі й, ледь стримуючи сміх, відпила кави.

— Якщо ти зголоднів, просто скажи, я замовлю тобі стейк. А наша гордість зараз у лайках, — підморгнула вона, стискаючи чашку. Її тепло розтікалося по замерзлих пальцях.

Вона кивнула на тубус, що лежав поруч. Його шорстка поверхня здавалася живою. — Давай глянемо, що там.

Вона обережно зламала воскову печатку. Її пальці тремтіли від передчуття. Софі провела пальцем по печатці — поряд із лілією проступав крихітний дракон, його крила розправлені, ніби в польоті. Щось знайоме промайнуло в її пам’яті, але вона відкинула думку. Дайя нахилився ближче. Софі витягла з тубуса єдиний пожовклий аркуш — сторінку щоденника, що пахла сіллю й цвіллю. Чорнило місцями розпливлося від вологи, але слова ще можна було розібрати:

Запис зроблено тремтячою рукою.
…Ми покинули Бордо під покровом ночі, несучи скарб, що важить більше, ніж золото в наших трюмах. Ключ Дракона — не просто артефакт, а доля світу, захована в різьбленій скриньці. Орден Чорного Сонця довірив мені його таємницю: той, хто розгадає його силу, підкорить саму реальність. Але я відчуваю, як тіні ворогів сходяться навколо нас. Французи шукають зрадників, британці — здобич. Я наказав змінити маршрут — уздовж берегів Бретані, де скелі гострі, а хвилі люті. Та навіть серед екіпажу є очі, яким я не вірю. П’ятнадцять сотень літ минуло, і сорок п’ять додало долі, коли ми ступили на цей шлях. Чи дійдемо до кінця?

Дайя стиснув аркуш. Його очі потемніли.

— І це все? — Він кинув аркуш на стіл, склавши руки на грудях. — Одна сторінка? Та що нам із цим робити? Тільки час згаяли, бігаючи за цим тубусом! Я чекав скриньку, ключ, а тут — якийсь папірець, як для писак при дворі!

Софі підняла брови, але її погляд був спокійнішим, навіть оптимістичним. Вона знизала плечима, ховаючи тривогу за усмішкою. «А що, як це справді фігня? Що, як ми бігаємо за привидами?» — подумала вона, але вголос сказала:

— Та не гони, Дайя. Я б не сказала, що це фігня. Окей, це не сам Ключ Дракона, як ми сподівалися, але це зачіпка. З тексту ясно, що скриньку тримали на кораблі. Якщо ми дізнаємося, як називався корабель і де він гикнувся, то зможемо знайти місце, де зараз ключ. Це типу квест у квесті, розумієш? У нас таке в іграх на телефоні буває — головоломка за головоломкою.

Дайя фиркнув, але його погляд став менш гнівним.