Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

— То ви, мабуть, до Небесного Відлуння прямуєте, еге ж? — прохрипів він, кивнувши на кулон.

— Чого це ви так вирішили? — здивувалася Софі.

— По лілії тій, — відказав він, усміхнувшись крізь щербаті зуби. — Вона тут не чужа. Ідіть он туди, за дубами, не заблукаєте.

Вони рушили за його вказівкою. Незабаром перед ними виросла арка абатства — величезна, із вирізьбленою лілією, що повторювала візерунок кулона. Софі хмикнула.

— Оце вгадав дідуган, — пробурмотіла вона.

Усередині їх огорнула напівтемрява, просякнута запахом ладану й тремтливим світлом свічок. Черниці в чорних шатах ступали коридором. Їхні голоси зливалися в шепіт молитов, що гудів під склепіннями. Далекий спів хору — низький, тремтливий — линув із глибини, ніби голоси століть молилися разом. Монах із добрими очима й зморшкуватими руками підійшов до них.

— Чим можу послужити, діти мої? — Його голос був низьким, із легким присмаком місцевої говірки, що тягнула голосні, наче стара пісня.

Дайя мовчки показав кулон. Монах примружився, оглянув його й кивнув.

— Ходімо за мною, — мовив він, і в його тоні промайнула тінь таємниці. — Тут не місце для марних балачок.

Він повів їх до великого залу. Зала Абатства була справжнім храмом спокою й величі, де час, здавалося, завмирав, залишаючи лише відлуння молитви й тиші. Просторі стіни, обтягнуті темним каменем, несли на собі сліди багатьох століть — кожен камінь тут дихав історією. Високі стелі, покриті тонким різьбленням, мовби піднімали душу до неба, ваблячи до роздумів.

Великі вікна прорізали стіни, наповнюючи простір м’яким світлом, що лилося на підлогу, застелену темними плитами з відтінком старого золота. Лінії віконних рам, витончені й строгі, здавалися витканими самим часом. За ними розстилалася зелена долина, що зливалася з горизонтом у мирній гармонії — навіть найлютіший вітер не наважувався її порушити.

У центрі стояли дерев’яні лави кольору темного червоного дерева. Їхня поверхня, гладка від років, чекала на тих, хто прийде сюди з молитвою чи таємницею. На стінах висіли гобелени із зображеннями святих і біблійних сцен — їхні мовчазні постаті підкреслювали святість місця.

Тут дихали століття. Кожен камінь, кожна лінія вікон, кожен промінь світла, що торкався підлоги, здавався живим. Зала була не просто спорудою — вона була простором, де час і простір втрачали значення, поступаючись нескінченній тиші.

Монах залишив їх чекати. Софі й Дайя сіли на лаву, що поскрипувала під вагою. Дайя озирнувся, його погляд ковзнув по залу, а потім зупинився на вікні, де гойдалися верхівки дубів.

— Дивний ваш світ, — тихо сказав він. Його голос у тілі Антуана звучав чужорідно. — Усе гуде, блищить. По дорозі сюди я чув рев тих ваших… машин? Бачив людей із коробками в руках — це ж телефони, так? Усе живе, але таке… пусте. У нас тиша була благодаттю — мовчазною, як перед битвою. А тут її топчуть ногами й гудками. Хіба це життя?

Софі всміхнулася, крутячи телефон у пальцях.

— Звикай, голова, — сказала вона. — Це наш движ. Шумно, але кайфово. У нас тиша — це коли Wi-Fi відрубало, а так усе гудить, і нам норм. Що тобі найбільше вразило?

Дайя насупився, ніби риючись у спогадах.

— Їжа, — відрубав він. — У пекарні я спробував ваш круасан. У нас хліб був як дубова дошка — жувати його було все одно, що гризти сухе дерево. А це — ніби хмару жуєш. І запах… — Він зітхнув, його очі потепліли на мить. — У мої часи їжу вигризали з-під ножів ворогів, а тут вона сама пливе в руки. Надто м’яко, надто мирно. Але ваші машини смердять, як дохлі коні після облоги. Як ви це витримуєте?

Софі розсміялася. Її сміх тихо відлунював під склепіннями.

— Та звикнеш, — сказала вона. — Круасани — наш топчик, я ж казала. А запах машин — це плата за те, що ми не на конях гасаємо й не в багнюці тонемо. У нас свої перемоги, просто без списів.

Дайя хмикнув, але його погляд залишився холодним.

Минуло хвилин двадцять, коли до них вийшов абат — старий чоловік із сивою бородою, що спадала на груди, мов сніг, і очима, що бачили більше, ніж говорили. Він простягнув руку.

— Покажи мені ту річ, що привела вас, — мовив він. Його голос гудів, як дзвін у тумані, із присмаком старовинної говірки, де кожне слово звучало, ніби виткане з легенд.

Дайя передав кулон. Настоятель узяв його, підніс до світла, повертаючи в кістлявих пальцях, ніби розгадуючи його душу. Потім кивнув.

— Зачекайте ще, — сказав він тихо, і в його очах промайнула тінь, ніби він знав більше, ніж готовий сказати. — Така доля не терпить поспішності. Цей шлях — лише ключ до ключа. Але бережися: той, хто шукає, може знайти більше, ніж хоче.

Він пішов, залишивши за собою шлейф ладану й тиші. Через деякий час він повернувся, тримаючи маленький шкіряний тубус із восковою печаткою. На ній проступала лілія, а поряд — крихітний дракон із розправленими крилами, готовий злетіти. Дайя глянув на нього й завмер. Його обличчя спалахнуло подивом і роздратуванням. Він чекав скриньку, як на острові Синього Місяця, а тут — лише тубус. Софі стиснула губи, відчувши його настрій.

— Щось не так? — шепнула вона.

— Усе не так, — пробурмотів Дайя, його голос кипів. Він глянув на настоятеля. — І це все, що ви нам даєте? Я чекав скарб, а не якусь трубку для пергаменту!

— Так велить переказ, — відповів абат повільно, розтягуючи слова, ніби співав псалом. — Хто явить лілію, той візьме скарб, що ми стережемо. Що в ньому, для чого — не мені судити. Та річ ця стара, як дуби за мурами, і таємниця її йде крізь віки, від отця до отця. Беріть, і хай доля сама розплете свій вузол.

Розчаровані, Дайя й Софі попрощалися з настоятелем. Софі, стиснувши губи, все ж видавила:

— Дякуємо, отче, що не пожаліли часу.

Абат кивнув. Його очі блиснули загадкою.

— Хай дорога ваша буде ясною, — мовив він тихо, і його голос розтанув у напівтемряві залу, ніби відлуння старої молитви.