Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Розділ 13. Abbaye de l’Écho Céleste (Абатство Небесного Відлуння)

Ранок прокинувся з шепотом туману, що обвивав місто, наче старовинна легенда. Перші промені сонця пробивалися крізь молочну пелену, золотячи черепичні дахи й вологу бруківку. На горищі готелю повітря дихало прохолодою — пахло старими дубовими балками, легким присмаком часу, що тут завмер, і воском від свічок, які Софі розставила напередодні ввечері. Антуан і Софі стояли перед дзеркалом. Його холодна гладь тремтіла, ніби відчуваючи наближення долі. Брошка Люция лежала на столі — рубін у її серці пульсував, мов живе око, що знало таємниці століть. За склом чекали царі: Вортимер, Леонід, Дайя та Енріке. Їхні погляди палали нетерпінням і тривогою.

— Готовий?! — Софі глянула на Антуана. Її голос здригнувся, але очі дивилися пильно, ніби вона відраховувала секунди до неминучого — бажаного чи страшного. У руках вона стискала телефон із фотографіями сторінок Сен-Жермена — свій талісман у цьому вихорі божевілля.

Антуан кивнув, хоч його пальці, що стиснули брошку, видали нервову дрож. Він узяв стилет — холодне лезо впилося в долоню, шепочучи про ціну, яку доведеться заплатити.

— Якщо все піде за планом, Дайя вийде, а я пірну в задзеркалля, — сказав він, намагаючись звучати твердо. — Двадцять чотири години — і назад.

Вортимер гмикнув, склавши руки на широких грудях.

— Без косяків, Антуане! — прогудів він, і його голос прокотився, мов далекий грім. — Дайя — наш топчик. Не зафейли, бро.

Дайя мовчки кивнув. Його холодні очі блиснули сталлю. Він був готовий.

Софі розклала на столі ритуальні речі: чорний оксамитовий рушник, чия текстура нагадувала бархатисте покриття — при легкому натисканні ворс міняв напрямок, граючи відтінками й тінями; кілька свічок із крамниці на розі; старий стилет із потертим руків’ям, який Антуан відкопав серед мотлоху на горищі, коли розгрібав пил століть перед тим, як там оселитися. Вона розставила свічки довкола дзеркала. Їхні вогники затанцювали в сутінках, кидаючи тіні, що гойдалися, мов примари на вітрі. Антуан став перед склом, тримаючи брошку, ніби жрець перед вівтарем.

— Lux fracta, via versa! — почав він. Його голос загудів, пробуджуючи щось древнє в стінах. — Sanguis et lumen aperiant portam.

Свічки затремтіли. Їхнє полум’я заколивалося, ніби від невидимого подиху. Повітря завибрувало, стискаючи груди, мов залізні кайдани. Дзеркало потемніло — його гладь перетворилася на безодню. Софі затамувала подих. Її ноги здригнулися, але вона вчепилася в край столу, шепочучи про себе: «Тільки б усе вийшло». Антуан підніс стилет до долоні й різко чиркнув. Кров потекла повільно — гаряча, густа, червона нитка розквітла на шкірі. Крапля впала на рубін брошки Люция. У ту мить рубін спалахнув сліпучим світлом — багряним, як пролиті сутінки. Сяйво залило кімнату. Дзеркало загуділо, і серед цього гулу пролунав шепіт — низький, гортанний, ніби голос із глибини віків кликав когось. Антуан здригнувся, але рубін уже поглинув його кров. Світло затьмарило все.

Усі затулили очі. Дзеркало видало пронизливий звук — грім прокотився, наче в надрах землі. Скло не тріснуло, але вібрація відлунювала в кістках. Коли сяйво згасло, Антуан лежав на підлозі. Його тіло безвольно простяглося на старих дошках, що поскрипували від часу. Софі кинулася до нього, але застигла: у дзеркалі проступило відображення Антуана — живого, із широко розплющеними очима, що дивилися на неї з глибини. Вона глянула на непритомне тіло й обережно штовхнула його ногою, ніби перевіряючи.

— Дайя, це ти?! — Її голос тремтів, змішуючи страх і надію.

Тіло Антуана ворухнулося. Очі розплющилися, але рухи були незграбними, як у ляльки на нитках. Він спробував піднятися, хапаючись за стіл, але ноги тремтіли, ніби в немовляти, що вчиться ходити.

— Так, — прохрипів він голосом Антуана, але з різкою, чужою інтонацією Дайї. — Як почуваюся? Норм… мабуть.

Він встав, похитуючись, і насупився, оглядаючи себе з ніг до голови.

— Ти що, ботане, спортом взагалі не займаєшся? — буркнув він, розтираючи плече. — У мої часи з такою тушкою ти б і тижня не протягнув на полі бою. Що ти їси, пергамент?

Софі фиркнула. Її очі блиснули обуренням.

— Скажи спасибі, що хоч таке маєш! — різко відрізала вона. — Бо в тебе взагалі нуль, красунчику. І до речі, у нас тут не мечем махають, а в TikTok знімають — звикай до нового геройства.

Вортимер у дзеркалі гучно розреготався, ляснувши себе по коліну.

— Ха, мала вмазала!! — прогудів він. — Дайя, не гони, бери що є й вали далі!

Леонід насупився. Його суворий погляд прошив усіх наскрізь.

— Годі тріпатися! — холодно кинув він. — Часу в обріз. Двадцять чотири години. Фокусимося.

Енріке кивнув. Його голос був м’якшим, але твердим.

— Усе, що ми знаємо про монастир із Ключем Дракона: він стоїть на пагорбі між двома річками за сорок п’ять кілометрів на північний схід від міста! — сказав він. — Треба рухати.

Середньовічне містечко зустріло їх ближче до полудня. Сонце розтопило туман, оголивши вузькі вулички, що звивалися між старовинними будинками, мов нитки часу. План вулиць геометрично нагадував римський військовий табір. Готичні шпилі собору пронизували небо, їхні вітражі спалахували багрянцем і золотом. Повітря пахло теплим хлібом і кавою з пекарень, де круасани пекли за рецептами, що пережили століття. Ліцей у монастирі Святого Вікентія стояв мовчазним вартовим — його стіни, обплетені плющем, шепотіли про минуле. Абатство Анни — Abbaye de l’Écho Céleste (Абатство Небесного Відлуння) — височіло неподалік. Величне й мовчазне, воно оточувало себе садом троянд, що тяглися до неба, і дубами, чиї гілки пам’ятали голоси королів.

Софі й Дайя (у тілі Антуана) дісталися абатства, але спершу розгубилися: де вхід, з чого почати? Дайя тримав кулон Анни — його лілія виблискувала на сонці. Раптом перехожий — чоловік у легкому літньому костюмі, у відкритих туфлях, що йшов вулицею без поспіху, наче прогулянка була його єдиною справою, — зупинився й примружив очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍