Пола Маклейн - Леді Африка

Мене роздирали ці суперечливі почуття, поки наприкінці травня нарешті не прибула Клара. Автівкою, позиченою у Ді, я поїхала зустрітися з нею в готелі «Норфолк»: мої руки тремтіли, в горлі застрягла грудка. Долоні змокли, з-під колін теж струмував піт, ніби від нападу невідомої лихоманки. Поки мати й хлопчики спускалися вниз до кафетерію, мені хотілося десь заховатися. До того я силкувалася згадати материне обличчя, запитуючи себе, чи зможу впізнати її. Але в нас на двох було одне обличчя, з однаково високими вилицями й чолом, і ті самі блідо-блакитні очі. Коли я дивилася на матір, у мене з’явилося дивне невиразне відчуття, мовби я зустріла загублену тінь самої себе, — і я була рада, що хлопчики, які були поряд, відволікли мене від цих думок. Їм було сім та дев’ять років; обидва білявенькі, чистенькі, гладенько зачесані, вони спочатку дуже соромилися. Сховалися за материну спину, коли вона підійшла, щоб мене обійняти. Заскочена зненацька, я зачепилася ліктем за її капелюх і сахнулася, вражена та вкрай збентежена. Я не бажала її обіймів, але чого саме я бажала?

— Як минула ваша подорож? — знайшла я нарешті, що спитати.

— Хвилі були просто величезні, — сказав старший, Івен.

— Івена знудило просто на кораблі, — докинув Алекс. — Двічі.

— Це було справжнє випробування, — підтвердила Клара. — Але нарешті ми тут.

Ми сіли за вузький стіл, і хлопці накинулися на солодощі, немовби щойно вирвалися з клітки.

— Ти справді дуже вродлива, — промовила Клара. — І тепер одружена, я знаю.

Я не знала, як їй відповідати, лише кивнула.

— Гаррі був радістю мого життя.

Губи в Клари затремтіли, в очах блиснули сльози.

— Ти навіть не уявляєш, як тяжко нам було з цими боргами та невизначеністю. І тепер я знову сама.

Я приголомшено дивилась, як вона витирає хустинкою сльози. Чомусь думала, що вона спробує все пояснити або вибачитися. Що вона з жалем спитає про Клатта або про те, як почуваюсь я. Але її цілком поглинула власна сумна історія, зовсім недавня, мовби інших не було.

— «Мбаґаті» дуже красивий, — із зусиллям вичавила я, щоб змінити тему. — Хлопчикам там сподобається. Вони зможуть бігати там скільки завгодно, можливо, навіть ходити до школи. Баронеса знайшла вчителя для дітей кікуйю на своїй землі.

— Ти моя справжня рятівниця, Берил. Я знала, що можу на тебе покластися.

Вона голосно шморгнула носом.

— Хіба ваша сестра не диво, хлопчики?

Я була їхньою сестрою і водночас незнайомкою; здавалося, це бентежило їх набагато менше, ніж мене. Івен повністю проігнорував Кларине зауваження. Алекс підняв голову, губи йому обліпили крихти печива; він глянув на нас і знову заходився жувати.

За дві години я повезла їх із готелю. Хлопці з двох боків позиченого автомобіля плювали в пилюку. Клара кинула їм недбале зауваження, а далі мовила:

— Ніяк не можу отямитися: наскільки змінився Найробі! Тепер це справжнє місто. Якби ти лишень бачила, яким він був раніше!

— Що ж, тебе не було тут досить довго.

— Тоді ступнути було неможливо, щоб не наткнутися на кіз. Пошта була не більшою за банку бобів. Жодних нормальних крамниць. Не було з ким поговорити.

Вона ляснула хусткою хлопців, які досі плювалися, й знову повернулася до мене:

— Я просто не можу отямитися.

Здавалося, вона зовсім не соромилася говорити зі мною про минуле. Ніби не пам’ятала, що саме я була частиною її минулого життя в колонії. «Хоча, можливо, це й на краще, — подумала я, — що ми зможемо ставитися одна до одної безсторонньо, мовби нам нема за що просити вибачення або вимагати компенсації. Ніби нічого не сталося. Тоді, можливо, уникнемо болю в майбутньому». Я сподівалася на це, стискаючи кермо руками в рукавичках, поки ми їхали вибоїстим шляхом із міста в напрямку «Мбоґані».

Від часу мого минулого візиту до Карен минуло вже понад місяць. Я перша ввійшла до головного будинку. Карен була на самім вершечку схилу — на фабриці, та ледь зачула звук мотора, прибігла до нас: її волосся розпушилося на вітрі, на щоках залишилися сліди пальців, забруднених кавовим порошком. Жодних ознак присутності Деніса не спостерігалося. Можливо, він ще не повернувся або знову поїхав...

— Перепрошую за такий вигляд, — Карен подала руку Кларі. — Сьогодні ми займаємося врожаєм.

— Берил розповідала мені, чим ви займаєтеся, поки ми їхали. Я захоплююся вашим завзяттям. І ваш будинок та газон такі гарні.

Клара задоволено все оглянула.

— Хочете чаю чи бутербродів?

Хлопці пожвавішали від згадки про їжу, але Клара їх вгамувала.

— Ми вже пили чай.

— Тоді я проїду до будинку разом із вами. Дозвольте лише змінити черевики.

Ми їхали звивистою дорогою до «Мбаґаті», у вікна простягали духмяні гілки квітучі дерева.

— О, будиночок такий незвичайний, — сказала Клара, коли ми приїхали. — Ми будемо дуже охайні.

— Ти теж залишишся на якийсь час, Берил? — спитала Карен.

— Я про це не думала.

Я заглушила мотор, міркуючи, чи це було б зручно. Клара мені чужа, але з нею все так легко складалося.

— Звісно, залишайся. Ми ще навіть як слід не побалакали. Клара повернулася до хлопців, які вже лежали в пилюці та спостерігали за жуком-геркулесом, який у своїх клешнях, схожих на оленячі роги, кудись волік прутик.

— Скажіть їй, що вона нам потрібна.

— Авжеж, — сказав Івен.

Алекс щось буркнув, не відриваючи погляду від жука.

— Отже, все вирішено.

Карен позичила нам своїх кухаря й служника та залишила матері імена кількох тото із племені кікуйю, які прийдуть завтра та будуть на неї працювати, якщо вона їх візьме.

Коли Карен пішла, Клара сказала:

— Я не могла нічого сказати, поки баронеса була тут, але цей будинок доволі скромний, чи не так?

— Можливо. Деякий час тут ніхто не жив.

— Він набагато менший, ніж я уявляла.

— Тут три спальні, й вас троє.

— Але не сьогодні, — пояснила вона.

— Я можу спати де завгодно. Я не вибаглива.

— Це чудова риса, Берил. Ти завжди була найміцнішою з нас.

Я мимоволі здригнулася та завовтузилася в кріслі.

— Ти казала, Дікі працює жокеєм?

— Так, у нього дуже добре виходить. Ти пам’ятаєш, як він гарно тримався на коні?

Я невпевнено кивнула.

— Я знаю, що Дікі хотів би зараз