Пола Маклейн - Леді Африка

несамовитих самців гналися за ним. Йому дуже пощастило, що в мене при собі була добра рушниця.

Він повернувся до мене.

— Носоріг — не найприємніший сусід. Він нагадує здоровенний броньований локомотив і так само пихкає. А коли йому щось загрожує, може протаранити що завгодно, навіть крицю.

— І ви не боялися?

— Боявся, але не дуже.

Він усміхнувся.

— У мене була добра рушниця, я ж кажу.

— Якщо досить довго посидіти в клубі «Матайґа», — мовила Карен, — можна почути безліч мисливських розповідей. Їхні історії розростаються і стають дедалі страшнішими від однієї розповіді до іншої. Брор єдиний, кого я знаю з тих, хто перетворює слона на муху, а не навпаки.

— Окрім Деніса, ти хочеш сказати, — виправив її Блікс.

— І Деніс теж.

Вона, здавалося, зовсім не розгубилася, коли почула ім’я Деніса з вуст свого чоловіка.

І Блікс вимовив його так легко, що було навіть складно уявити його коханцем Карен.

Проте розмова ставала дедалі цікавішою.

— Ти бачив його? — запитала вона.

Блікс похитав головою.

— Кажуть, він поїхав на захід, у Конґо.

— А ви бачили ту країну? Яка вона? — запитала я.

— Вона дуже-дуже темна.

Він зробив невеликий ковток бренді.

— Там трапляються всі види змій, і дехто каже, що навіть людожери.

— Ти намагаєшся мене налякати? — очі Карен повужчали.

— Ні, надихнути. Танне постійно строчить історії, ти знаєш про це, Берил? До речі, доволі непогані.

— Я розповім вам одну біля каміна.

Вона відмахнулася.

— У всякому разі, я радше оповідачка, ніж письменниця.

— Деніс казав, що тут полюбляють історії.

— О так, — енергійно закивала вона. — І Брор у цьому також справжній майстер. Можливо, сьогодні він пограє для нас у Шехерезаду.

— Лише якщо не муситиму вдавати з себе незайманого, — сказав він, і ми всі розсміялися.

Вечерю подали на веранді. Пагорби Нґонґ набули сливового кольору та завмерли, мов загіпнотизовані, а Блікс пригощав нас новими й новими розповідями про своє сафарі з Вандербільтом. Одна історія плавно переходила в іншу. Він мав їх безліч і замовкав лише на кілька хвилин, коли кухар Карен — Каманте — підносив нам страви: курку в легкому паніруванні з вершковим соусом, смажені овочі з травами, кукурудзяну запіканку, прикрашену грибами та чебрецем, витриманий сир і апельсини. Блікс стежив, щоб наші келихи не порожніли, й, поки ми дійшли до останньої страви, я попливла від вина. На додачу була вкрай здивована тим, наскільки ці двоє мені подобаються. В них не все було таке гармонійне, і я цьому довіряла. У моєму житті все також не було простим.

Коли місяць гачком завис у небі й перед нами поставили пудинг, кальвадос і каву, Блікс сказав «на добраніч» та поїхав назад у місто.

— Він не надто на підпитку, щоб сідати за кермо? — спитала я в Карен.

— Не думаю, що він уміє кермувати в якомусь іншому стані.

Кілька хвилин вона мовчала, вдивляючись у темряву.

— Він просив у мене розлучення. Ось чому приїздив.

Від Кокі я знала, що він уже робив це одного разу, але розуміла, що виказувати таке знання було б жорстоко.

— І ви це зробите?

Вона стенула плечима.

— Як таке може статися: дві баронеси Бліксен у колонії? Другій тут немає місця, ти ж розумієш. Когось витиснуть звідси й забудуть.

— Не можу уявити, що хтось вас забуде, — сказала я. Я не лестила їй. Я б не змогла.

— Що ж, побачимо.

— Як вам вдалося залишитися друзями?

— Ми були друзями, перш ніж стати кимось ще. Я захоплювалася його молодшим братом Гансом. Це було давно, в Данії. Брор став моїм повіреним, коли Ганс одружився з іншою.

Вона замовкла й похитала головою так, що її довгі срібні сережки задзвеніли.

— Молодшим братом? Отже, він не зміг би запропонувати вам титул?

— Ні. Лише кохання.

Вона похмуро всміхнулася.

— Але цього не сталося. А потім Брор почав думати про нове життя тут, в Африці. Якби ж лишень це не принесло гору боргів.

— Ви досі його кохаєте?

— Я б хотіла сказати «ні». Але Африка завжди пропонує те, до чого ти не готовий. Я запевняла себе, що ми матимемо все... дітей, відданість, вірність.

Вона заплющила очі й знову їх розплющила, в чорних зіницях палахкотіли вогники.

— Може, він не здатний кохати лише одну жінку. Або здатний, але не мене. Він ніколи не був мені вірним, навіть на самому початку, і тепер мені смішно згадувати, що колись гадала, буцімто готова до шлюбу з Брором, хоча, насправді, не мала про все це навіть приблизного уявлення.

Я підкріпила себе ковтком кальвадосу.

— Здається, що ви говорите про мій шлюб. Я відчуваю те саме.

— А як твоє розлучення? Гадаєш, ти його отримаєш?

— Сподіваюся. Наразі боюся застосовувати будь-який тиск.

— Ми всі багато чого боїмося, але якщо ми себе принижуємо чи дозволяємо страху нас обмежувати, тоді собі не належимо — чи не так? Справжнє питання: чи зважимося ми ризикнути заради того, щоб бути щасливим.

— А ви щасливі, Карен?

— Ще ні. Але збираюся.

26

авдяки телеграфові ми з Кларою домовилися про все дуже швидко. Вона була впевнена, що будинок буде чудовим і щосили мені дякувала. Але навіть така близькість мене бентежила. Я не мала матері більш ніж шістнадцять років, і тепер зовсім не знала, як із нею поводитися, навіть у телеграмі. Мені з величезною працею давався кожен рядок: я постійно запитувала в себе, наскільки приязною або наскільки очужілою мушу бути. Я не мала жодного досвіду в таких ситуаціях. Не було навіть натяку на якусь спорідненість між нами — ми ніби вже й не були матір’ю та дочкою, але й залишалися не зовсім чужими. Це збивало мене з пантелику.

З одного Клариного повідомлення я дізналася, що мій брат Дікі багато років жив у Кенії та наразі працює жокеєм в одній непоганій стайні в Елдореті, трохи далі на північ. Я не могла в це повірити. Дікі був тут, у моєму світі, і я про це нічого не знала? Що це означало? Чи зможемо ми колись знову сприймати одне одного як членів сім’ї? Чи хотіла б я цього? І чи це