Метьюз Джейсон - Червоний горобець

З півдесятка офіцерів резидентури СВР посхиляли голови над роботою, у той час як із зачинених дверей кабінету лунав голос Волонтова. Було зрозуміло, що він вичитує новоприбулого офіцера з Москви, Єгорову.

— Москва давно очікує звітів про прогрес! — кричав Волонтов, спершись на свій стіл руками. — Вони хочуть бачити більше результатів опрацювання американця.

Помаранчева хмара навколо його голови, схожа на дим, вирувала й купчилася. «Він відчуває тиск», — подумала Домініка.

— Я й так прогресую, полковнику, — сказала Домініка. — У нас було вже з десяток зустрічей, всі дуже стримані. Він не виявляв жодних ознак того, що повідомляє про контакти своєму керівництву, а це вже значний прогрес.

— Не розказуй мені, що значне, а що ні. Я дав тобі чітке завдання, Центр дав тобі чітке завдання: документувати кожну зустріч із Нешем. Чому ти не складаєш телеграм для моєї ревізії та подальшої відправки в Ясенєво?

— Я склала телеграми. Ви самі сказали мені зібрати кілька повідомлень у форматі одного короткого резюме. Я не можу писати про контакти, доки вони фактично не реалізовані.

Волонтов грюкнув ящиком свого столу, закривши його, і помаранчевий дим завирував швидше.

— Тобі слід навчитися поваги і приберегти сарказм до слушного часу. Зараз мені треба, щоб ти прискорила цей повільний вальс із американцем. Ти пам’ятатимеш, що кінцевою метою є отримання інформації, яка може привести нас до зрадника. Це твоє головне завдання, і його не можна відкладати на потім.

— Так, — сказала Домініка, — я знаю кінцеву мету. Все йде за планом, все прогресує.

— Ти також маєш спостерігати за тим, чи не готується він до скорої операції, чи не збирається в мандрівку, чи не нервує, чи не відволікається, або чи не занепокоєний чимось.

— Так, полковнику, я все це знаю. Упевнена, я зможу простежити зміни в його розкладі.

Насправді Домініка не була така певна; складалося враження, що їхні стосунки застрягли на місці.

Волонтов удавав, ніби задумливо дивиться на Домініку. Його очі блукали від її підборіддя до талії і між ними.

— Багато індикаторів, які ми вишукуємо, — сказав він, відкинувшись на спинку крісла, — найпомітніші тоді, коли добре знаєш об’єкт. Кажу це зі свого досвіду, — мовив Волонтов. — Чим інтимніші стосунки, тим інтимніші й розмови.

«З твого досвіду з марокканськими хлопчиками на побігеньках», — подумала Домініка. Вона втамувала свою холодну лють, дивлячись на бородавки на шиї Волонтова.

— Дуже добре, полковнику. Я знову зустрінуся з американцем наступного тижня. Я запам’ятаю ваші рекомендації щодо інтимності й прозвітую про прогрес. Я запропоную додаткові зустрічі, в надії, що нам удасться дізнатися його робочий розклад. Чи влаштує вас такий підхід?

— Так, так, цілком. Та не варто недооцінювати емоційну залежність. Зрозуміло?

Помаранчевий туман звивався над його головою — нерви, страх. Слова вилетіли самі, перш ніж вона встигла їх зупинити.

— Чому б вам просто не сказати, як є? — спитала Домініка, вставши з крісла. — Чому б прямо не наказати мені розставити ноги? Я офіцер Служби. Я служу своїй країні. Я не дозволю так із собою розмовляти.

Вона тремтіла від люті та розчарування. Перш ніж нахмурений Волонтов устиг відреагувати, Домініка вітром вилетіла з його кабінету, грюкнувши дверима. «Якби це був будь-який інший молодий офіцер, — міркував роздратовано Волонтов, — я б прослідував за ним у зовнішній офіс, висік би березовою гілкою до посиніння, а потім відправив би під конвоєм додому, до підвалу Луб’янки». «Та ця нехай поки йде, — думав він. — Враховуючи її родинні зв’язки, так буде безпечніше».

Пильні погляди стежили за тим, як Домініка вилетіла з кабінету Волонтова і пройшла, розпашіла, до свого столу в кутку, прямо навпроти вікна. Вона сіла, схопившись за край столу та схиливши голову. «Яка запальна», — думали її колеги. Вони чули, як Домініка підвищила тон. Що за дурепа? «Краще триматись подалі від цього samoubiystvo, цього самогубства, що тільки й чекає слушного моменту», — вважали всі вони. Всі, крім однієї.

***

Розмова з резидентом Волонтовим гнітила Домініку ще п’ять днів, перш ніж вона знову зустрілася з Нейтом, цього разу за обідом у місцевому ресторані. Увечері, у квартирі, вона дивилася на своє відображення в темному склі вікна, вогні Пунавуорі пробивалися крізь верхівки дерев. «Хто ти? — втомлено питала вона себе. — Скільки ще ти зможеш витримати?» Їй так хотілося проштрикнути око монстра, проколоти засушену зарозумілість цих трутнів, цих фальсифікаторів. Та зробити це відкрито прирівнювалось до самогубства. Ні, краще таємна помста, непомітна, щось надзвичайне, що вона має всередині та про існування чого, на її думку, Вони навіть не підозрюють.

Волонтов був лише черговим nadziratel з цілого ряду свиноподібних наглядачів у її житті та кар’єрі, але він був тут і зараз, і їй хотілося нашкодити йому, загасити мерзенний помаранчевий ореол навколо його бородавчатого обличчя. Вона мусила сховати свою лють у довгий ящик та все розрахувати. Операція проти Нейта мала для Волонтова критичне значення; він боявся не виправдати очікувань Центру. Вона могла нашкодити йому — Їм, — заваливши операцію. Але як зробити це, не зашкодивши собі? Пізніше того вечора вона зупинилась із зубною щіткою в роті й поглянула на себе в дзеркало. Вона може зробити американцеві подарунок, викрити себе, дати йому зрозуміти, що вона з СВР.

Izmena. Зрада, ось як це називається. Gosudarstvennaya izmena. Державна зрада. Це знищить Волонтова, сполохає американців, Нейт буде шокований. Цікаво побачити його здивування, коли він дізнається, що вона офіцер розвідки. Він її поважатиме, буде приємно вражений. Поважатиме.

Ти що, здуріла? Забула все, чого тебе навчали? Забула про відповідальність перед Батьківщиною? Та її план був спрямований не проти Росії. Вона хотіла помститися Їм, лише звалити їхні доміно, а не продавати державні таємниці. Вона триматиме ситуацію під контролем, визначить, як далеко можна зайти. Ні, це було безглуздо й неможливо. Їй доведеться шукати сатисфакції деінде. Вона розчесала волосся й поглянула на вигнуту ручку щітки, уявивши, як вона стирчить у Волонтова між сідниць. Потім вимкнула світло й пішла в спальню.

***

Наприкінці тижня Нейт із Домінікою сиділи в «Ристоранте Віллетта» в районі Тьоольо, за столиком у кутку. Це був класичний італійський ресторан в Гельсінкі. Пластиковий тент з кольорами італійського прапора випирав з першого поверху багатоповерхового будинку. Всередині реквізитні червоно-білі скатертини та запалені свічки довершували оздоблення. Погода досі стояла холодна, та зима вже закінчувалась, ще кілька футів снігу — і коротка весна поступиться місцем довгоочікуваному літу, а затоку заполонять жваві човни та пороми. Як завжди, Домініка і Нейт прийшли окремо. Під зимовим пальтом вона була вбрана в чорну плетену сукню з поясом та чорні вовняні панчохи. Сукня обліпила її тіло, доки вона вішала пальто на спинку свого стільця.

На Нейтові був костюм, та цього разу він зняв краватку, і сорочка в синю пунктирну лінію була розстебнута на шиї. Він вийшов із посольства на дві години раніше і проїхав трасою E12 до Рускеасуо, звернув на захід і повернувся на південь, заїхавши до Тьоольо лише після того, як побачив АРЧІ, припаркованого у бічному провулку, з опущеним лівим козирком. Усе чисто.

Попереднього дня Нейт обговорив зустріч із Ґейблом.

— Змусь її заговорити про роботу, — сказав Ґейбл. —