Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

– Всі хвилюються, – я відповіла, а потім відчула, як мій голос затремтів. – Може, це просто частина гри, Нолан. Гра, яку ми граємо. І, здається, ти забув одне: правила можуть змінюватися.

Нолан замовк на кілька секунд. Я вже звикла до його мовчання, яке завжди здатне залишити мене на роздоріжжі, не знаючи, що він думає.

– Я не забув, Ясемін. Просто хочеться, щоб ти зрозуміла одне. Гра не завжди в твоїх руках, навіть якщо ти хочеш цього, – його погляд став важким, а голос – тихим і проникливим.

Я відчула, як моє серце стискається від цих слів. Він мав рацію. І не тільки в цій грі, але й у всьому.

Ніби в знак підтвердження його слів, я побачила кілька студентів, що тихо пройшли повз нас, шепочучи між собою, і навіть зітхнули, коли побачили нас разом. Це було вже надто очевидно. Ці погляди, ці перешіптування, це все.

Я відчула, як Нолан звернув на мене увагу, побачивши мої знервовані рухи.

– Ти знаєш, Ясемін, коли ти вирішила зануритись у цю гру, ти повинна була бути готовою до наслідків. І я не хочу, щоб ти шкодувала про це, – сказав він, поклавши руку на мою.

В цю мить я відчула таку близькість, таку впевненість, що не хотіла відступати. Ніколи не відступати. Я вже була в ньому, так глибоко, що не мала сил вирватися.

– Я не шкодую, Нолан, – прошепотіла я, дивлячись йому в очі.

Він усміхнувся, хоча це була усмішка, в якій я бачилa більше болю, ніж радості.

– Тоді готуйся до нового етапу цієї гри, Ясемін. Все тільки починається.

Я кивнула. Тепер я була готова до цього. Бо навіть якщо гра йшла не за моїми правилами, я все одно прагнула виграти.

В кімнаті ставало тихо, лише звуки нашого дихання порушували цю тишу. Нолан стояв поруч, і його присутність, як завжди, була важкою і водночас безмежно привабливою. Я не могла позбутися відчуття, що він не зовсім тут. Він був поруч, але його думки мандрували десь далеко. Можливо, це відчуття не тільки моє. Можливо, воно було спільним для нас обох.

– Нолан… – я все ж зважилася порушити тишу. – Що ти маєш на увазі, коли говориш «грати за іншими правилами»?

Його очі стали м’якшими, але ще глибшими, і він повільно підійшов до мене, відстань між нами зменшувалась, а серце почало битися швидше

– Це не просто гра, Ясемін, – його голос став дещо м’якшим, але в ньому все одно було щось важливе, що я не могла зрозуміти. – Це боротьба. Ти повинна зрозуміти, що йдеш шляхом, де ніхто не дозволяє помилок. Ні я, ні ти. І якщо ти не готова до наслідків, тоді можливо, нам не слід продовжувати.

Я застигла на місці, слухаючи його слова. Це було більше, ніж просто попередження. Це було справжнє запитання про те, що я готова віддати за цей шлях, за ці стосунки. Яким би не був цей шлях, я розуміла, що повернення вже немає.

– Ти не можеш просто сказати мені такі речі і очікувати, що я здамся, – я відповіла, намагаючись звучати впевнено, але всередині мене щось розривається. – Я маю право вирішити сама.

Нолан повільно прокрутив мої слова в голові, а потім не відповів відразу. Його погляд трохи пом’якшав, але він не збирався відкривати переді мною всіх своїх таємниць. Не зараз. Можливо, це був не час для цього.

– Я не хочу, щоб ти пошкодувала про свій вибір, – сказав він, трохи розчаровано, ніби не розуміючи, чому я так уперта. – Ти ще молода, у тебе все попереду. А я вже маю… свою частину життя, свою відповідальність. І ця відповідальність не дозволяє мені бути слабким. Тому я не можу дати тобі того, що ти шукаєш.

Я відчула, як його слова пронизують мене, немов удар леза. Він не хоче бути зі мною, бо не може. Бо це не дозволяє його становище, його обов’язки. І це відчуття було гірким. Не було місця для слабкості, не було місця для нас.

– Ти знову про це, Нолан? – я спробувала виглядати спокійно, хоча серце боліло від кожного його слова. – Але я вже вибрала. І я не піду від цього рішення. Я знаю, що це важко, але я повинна бути з тобою. І ти також це знаєш.

Він подивився на мене ще раз, але цього разу з іншою виразністю. Його погляд був не таким холодним, більше схожим на боротьбу зі своєю жорстокою долею.

– Ти не розумієш, Ясемін, – він знову повернувся до вікна, не дивлячись на мене. – Ти не знаєш, що це таке — постійно бути в тіні, постійно бути тим, хто не має права на слабкість. Я не можу дозволити собі помилитися. Це не просто гра, і не просто стосунки.

Я мимоволі зробила кілька кроків до нього, відчуваючи, як мої ноги майже підводять мене. Ці слова від нього були болючими, але я не могла зупинитися.

– Але я готова, – я прошепотіла. – Готова бути з тобою, навіть якщо це важко. Якщо тобі це потрібно. Я не боюся цієї боротьби, Нолан.

Нолан повернувся до мене, його погляд був сповнений емоцій, яких я раніше не помічала.

– Ти готова до всього? – запитав він, і в його голосі я відчула натягнуту, але невидиму лінію, як тонка нитка, що тримає нас обох на межі між світом та безоднею. – Тоді бери на себе цей тягар, Ясемін. Ти більше не зможеш відступити. І я… не зможу відпустити тебе.

Я затримала подих, розуміючи, що ми опинилися на тому самому переломному моменті. Я вирішила залишити все позаду. Бо це був мій шлях, і я не дозволю жодним страхам і сумнівам завадити мені йти до нього.

Нолан, здається, розумів це. І хоч його слова були сповнені ваги і обов’язку, він все ж дав мені шанс. Нам обом.
Я відчула, як мій погляд зустрівся з його, і в ту ж мить усе стало зрозумілим. Його очі, такі холодні і безмежно глибокі, наче відображали мене, всю мою невпевненість, мої страхи і сумніви, і все це змішувалося з якоюсь безмежною рішучістю.

Він зітхнув, наче довго стримував усе це, і тільки тепер розкривав для мене свою правду.

– Ти не хочеш бачити того, чого боїшся, Ясемін. Але ти будеш бачити, якщо залишишся зі мною. І це не лише про нас. Це про тебе. Про твоє майбутнє. І я не хочу бути тим, хто тебе тягне назад.