Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

Частина 20

Я стояла біля величезних дверей бібліотеки, відчуваючи, як мої пальці мимоволі ковзають по холодному металевому виступу на дверях. Зсередини не було жодного звуку. Лише тиша, що гірко проникала в мою душу. Я все більше відчувала, як важко дихати, як нависла темна невідомість, що могла змінити все.

Ясемін, подумала я. Ти готова зануритися глибше? Ти готова знову піддатися тому, чого не можеш контролювати?

Згадала слова Нолана. Він, як завжди, залишав у мені більше запитань, ніж відповідей. І чим більше я слухала, тим більше його погляд наповнював мене неспокоєм. Все більше і більше я відчувала, що він був правий, що таємниці, які ми намагаємось віднайти, все глибше загрожують моєму внутрішньому спокою.

Нарешті я натиснула ручку і ввійшла. Це була темна кімната, наповнена важким запахом старих книг. Вітрини з антикварними томами, полиці, що обвішували кожну стіну, і самотній столик посередині. Тут я була самотня. Тут не було жодної душі. Тільки книги і моя безмежна самотність.

Раптом з-за повороту коридору почувся голос.

– Я не чекав, що ти прийдеш сюди, Ясемін.

Я знала цей голос навіть без погляду. Звісно, це був Нолан. Його присутність була настільки очевидною, що навіть у темряві я відчувала його силу.

– Я не знаю, чому я прийшла, – сказала я, не обертаючись. Мене переповнювали емоції, але я намагалася втримати свою твердость. – Я повинна була це зробити.

Нолан наблизився, його тінь ледь рухалась на стіні.

– Ти шукаєш відповіді, але чи впевнена ти, що хочеш їх дізнатися? – його голос звучав низько, майже несміливо.

Я повернулася, не знаючи, чого чекати. Його вираз обличчя був серйозним, навіть трохи настороженим. Був момент, коли я думала, що він хоче щось сказати, але на мить замовк.

– Я хочу знати, хто ти, – сказала я. – Я хочу зрозуміти все.

Його очі м’яко змінили вираз, але тільки на мить.

– Ти готова заплатити ціну за ці знання? – його слова звучали як заклинання.

Я не відповідала відразу. Кожне його слово змушувало мене замислюватися, що насправді я шукаю. І чи дійсно я готова дізнатися все?

– Я готова, – сказала я твердо. – Що б це не було.

Нолан підійшов ближче, і його присутність була настільки сильною, що я не могла звести з нього погляд. І хоча ми стояли в бібліотеці, де панувала мертва тиша, я відчувала, як кожен його крок звучить у моїй голові, ніби це була сама земля, що рушила під нами.

– Ти маєш багато сил у собі, Ясемін, – прошепотів він. – Але ти не уявляєш, що тебе чекає. Не уявляєш, яка ціна за знання, що ти шукаєш.

Моє серце застигло. Я не була готова до цього, але вже не могла відступити.

– Я не боюся, – прошепотіла я, дивлячись йому в очі.

Він стиснув губи. Кілька секунд ми просто стояли, дивлячись одне на одного, як ніби кожен з нас шукав підтвердження своїх власних рішень.

– Ти справжній… боєць, Ясемін, – нарешті сказав Нолан. – Але пам’ятай, що це може змінити тебе. І, можливо, ти вже не будеш тією, ким була.

Його слова прозвучали як попередження. Та я відчувала, що не можу зупинитися. Я вже занурилася. І це занурення не мало повернення.

Ми залишили бібліотеку, але атмосфера в повітрі залишалася напруженою. Я відчувала, що Нолан намагається щось приховати. Він був не просто ректором. Він був частиною чогось набагато більшого, і я почала розуміти, що сама втягнулася у цю гру.

Вийшовши на вулицю, я побачила, як Нолан зупинився і поглянув на мене.

– Я не хочу, щоб ти шкодувала про своє рішення, – додав він, і його голос став значно м’якшим, але знову важким від того, що було непомітно приховане.

– Я не шкодую, – я відповіла, навіть не замислюючись.

Зараз я вже точно знала: я не повернуся назад.
Наступні дні були як калейдоскоп: тривожні і швидкоплинні. Я все більше занурювалася у світ, який обрав для мене Нолан. І хоча в мене були моменти сумнівів, щось глибоко всередині відчувало, що це мій шлях. Шлях, який я обрала сама. Хоча моє серце іноді билося швидше від страху, воно не було готове відмовитися.

Але атмосфера в академії ставала все більш напруженою. Чутки, що ширяться про стосунки між нами, ставали важкими, як туман, що охоплює все навколо. Я відчувала на собі погляди, чула перешіптування, сміх за спиною. Іноді це було настільки очевидно, що я не могла втекти від цього. Я була лише студенткою, він – ректор. Різниця у статусах, у віці, в досвіді — це було все, що я могла відчути. Але не для Нолана. Він знову і знову доводив мені, що для нього це не мало значення.

Я зібралася у бібліотеці на самоті. Це стало моїм притулком, де я могла спокійно розмірковувати. Проте, того дня, як тільки я увійшла в простору залу, я побачила його. Нолан стояв серед полиць, уважно переглядаючи старі томи. Його погляд не був таким холодним, як зазвичай. В його очах було щось нове, невловиме. Він помітив мене майже одразу, але не підійшов, ніби чекаючи, коли я сама зроблю перший крок.

– Я думала, ти не любиш затишні куточки, де тебе можуть спостерігати, – я сказала, намагаючись приховати легке хвилювання у голосі.

Нолан посміхнувся, ця посмішка була такою рідною для мене. Вона була спокійною і водночас загадковою.

– Інколи це єдиний спосіб бути у своїх думках. А ти… що ти шукаєш тут? – його голос був майже невидимим, як шепіт серед книг.

Я не могла сказати прямо, що я шукала його, що насправді було складно дихати, коли він був поруч, що я відчувала таке потягнення, яке змушувало моє серце битися швидше. Замість того, щоб це вимовити, я просто знизила плечима.

 Просто потрібен час для себе, – відповіла я, навіть не намагаючись приховати, що ці слова були неправдою.

Нолан підняв брови, а потім похитав головою, здавалося, він читав мене, як відкриту книгу.

– Ти не здатна приховати свої думки, Ясемін, – сказав він, повільно наближаючись. – Занадто яскраво світяться твої очі, коли ти хвилюєшся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍