Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

— Є, — кивнула Софія. — Але хто його заводити буде?

Оля закотила очі.

— Ну, не ми ж.

— От і я про те.

Назар слухав їхню розмову, не втручаючись, але коли Софія вдруге повторила питання про генератор, він тільки хмикнув.

— Ну що, знову без мене не обійтися?

Софія глянула на нього з легким подивом.

— Ти вмієш заводити генератори?

— Софіє, я військовий. Я можу заправити, підключити й навіть відремонтувати його, якщо треба.

Оля розсміялася.

— Софіє, бережи цього чоловіка. Він узагалі все вміє!

Софія лише посміхнулася й поклала руку на Назарове коліно.

— І що б я без тебе робила?

Він коротко подивився на неї, а потім повернув погляд на дорогу.

— Добре, що тобі не доведеться це дізнатися.

Вона стиснула його пальці.

І навіть у цій темряві їй було спокійно.

Бо Назар був поруч.

— Але ж, Назаре, тобі тоді доведеться цілий день сидіти з нами, — сказала Софія, стискаючи його руку.

Назар тільки підняв брову.

— І що?

— Ну… тобі ж теж треба працювати.

— У мене гнучкий графік. А у вас без світла взагалі нічого не запуститься.

Оля, яка досі сиділа на задньому сидінні, засміялася.

— Софіє, здається, твій чоловік став нашим технічним спеціалістом.

Софія хмикнула.

— Виходить, що так.

Назар зупинив машину біля зупинки, щоб висадити Олю.

— Я вас люблю, але післязавтра заправляєте генератор самі, — пожартував він.

— Ой, Назаре, не переживай, — Оля усміхнулася. — Ми тебе чимось віддячимо.

— Варениками? — підкинув він і глянув на Софію.

— Врахую це, — засміялася вона.

Оля вийшла, помахала їм рукою, і вони рушили далі.

Софія повернулася до Назаря.

— Ти справді хочеш витратити цілий день на це?

— Софіє, ти ж мене знаєш. Я не можу залишити вас без допомоги.

Вона зітхнула й притулилася до нього, поклавши голову йому на плече.

— Ти неймовірний.

— Просто дбаю про свою дівчину.

— І ще про десять жінок у центрі.

— Ну, вони бонусом, — пожартував він.

Вона засміялася, а він поцілував її у волосся.

Бо якби треба було сидіти з нею хоч тиждень у темному приміщенні, він би зробив це.

Головне, щоб вона була щасливою.

Коли Назар і Софія повернулися додому, їх зустрів приглушений, але такий рідний світло-жовтий відблиск ламп у під’їзді.

У їхньому житловому комплексі були генератори, і хоч освітлення не було таким яскравим, але воно було.

— Ох, як же добре мати резервне живлення, — зітхнула Софія, роззуваючись у коридорі.

— Ти ще не бачила головного, — Назар натиснув на вимикач, і в квартирі одразу загорілося світло.

Софія усміхнулася.

— Ну все, ми щасливчики.

Назар дістав телефон і набрав Володю.

— Чуєш, у нас є світло. Якщо не хочеш сидіти в темряві — приїжджай на вечерю.

— У вас світло? — здивувався Володя.

— Так. Генератор працює.

— І що за вечеря?

Назар глянув на Софію, а вона хитро посміхнулася.

— Українська кухня, — відповів Назар.

— О, якщо там буде сало, я вже виїжджаю!

— Буде, — пообіцяла Софія, сміючись.

Вони закінчили розмову, і Софія запитала:

— Ну що, допомагатимеш готувати?

Назар обійняв її за талію й прошепотів:

— Я готовий навіть сам усе готувати, аби тільки бачити тебе щасливою.

Вона торкнулася його щоки, її очі світилися ніжністю.

— Ти вже робиш мене щасливою, Назаре.

Він усміхнувся й поцілував її.

А потім вони разом узялися за приготування справжньої української вечері. Бо навіть у темні часи є місце для тепла, сміху й смачної вечері.

Коли Володя прийшов, в домі вже панувала атмосфера домашнього тепла. Картопля варилася на плиті, а запахи смачної вечері заповнювали всю квартиру. Софія швидко виставляла на стіл нарізку з смачного сала, ковбаси і запеченої буженини, відкрита баночка з соліннями стояла поруч. Смаколики справжньої української кухні — те, що так надихало після важкого дня.

Назар залишив каструлю з картоплею на плиті і пройшов до Володі, щоб поговорити в кабінеті. Володя сидів на дивані, пиво в руці і уважно слухав, як Назар розповідає про події останніх днів.

— Що, як справи з Олегом? — запитав Володя, поки Назар наливав собі чаю.

— Він не дає спокою. Що не день, так нові дзвінки. Але я вже йому сказав, що знову буде спокійно. Нічого більше з ним не маю.

— Софія ж тобі сказала, що насправді хоче всього одного — стабільності. Ти сам це зрозумів?

Назар глибоко вдихнув, спогад про напружені моменти пройшов у його свідомості.

— Так, я це розумію. Просто не хочеться, щоб знову щось пішло не так.

— Але ти ж з нею. Ви разом, і це найважливіше, Назаре.

Назар уважно подивився на Володю, потім посміхнувся.

— Знаєш, ти правий. Це саме те, чого я і боюся втратити. Але я буду намагатися.

Володя підняв келих.

— За вас, хлопці. За те, щоб все було добре.

— За нас, — відповів Назар, піднявши чашку чаю.

І поки вони продовжували розмовляти про життя, Софія тим часом закінчувала накривати стіл. За кілька хвилин Володя і Назар сіли разом із нею, і разом вони почали насолоджуватися вечерею.

Гучний сміх і звуки келихів заповнювали кімнату. Цей вечір став символом того, що навіть у найскладніші часи можна знайти момент радості, підтримки і тепла від друзів та тих, кого любиш.

Вечеря вийшла саме такою, як і мала бути — теплою, ситною і щирою.

Софія виклала на стіл гарячу картоплю, яку Назар тільки-но злив, розклала по тарілках сало, ковбасу, буженину, поставила баночки з соліннями.

— Оце я розумію — українська вечеря, — задоволено сказав Володя, вмощуючись за столом.

— Ну, якщо вже приходиш до нас, то тільки на найкраще, — підморгнула Софія.

Назар налив собі й Володі по келишку горілки, яку передала мама Софії.

— Ну що, хлопці, за що п’ємо? — запитав Володя, піднімаючи келих.

Назар поглянув на Софію, і в його очах з’явилося тепло.