Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Назар сидів у офісі, переглядав документи, коли сирена прорізала повітря.

Він завмер.

Через секунду почувся глухий вибух.

Потім ще один.

Його пальці стиснули телефон, а серце пропустило удар.

Софія.

Він одразу ж натиснув кнопку виклику.

Один гудок. Другий.

— Візьми трубку, кохана… — прошепотів він, відчуваючи, як напруга наростає.

Нарешті вона відповіла.

— Назаре…

Її голос був тремтячим.

— Ти в безпеці?

— Так, ми в укритті. Але було дуже гучно…

— Я зараз приїду.

— Ні! — різко сказала вона. — Назаре, не їдь!

— Софіє, ти чула вибухи. Я не можу сидіти тут і чекати.

— Але це небезпечно!

— А залишатися осторонь, знаючи, що ти там, — ще небезпечніше для мене, — його голос був рівним, але в ньому відчувалася сталь.

Вона мовчала кілька секунд.

— Просто напиши, коли будеш у безпеці, добре?

— Добре, — пообіцяла вона.

В цей момент двері в кабінет різко відчинилися, і Володя зайшов, кидаючи швидкий погляд на телефон у руці Назаря.

— Вона в укритті?

— Так.

— Тоді нам треба туди ж.

Але Назар уже знав: як тільки стане безпечно, він поїде до Софії.

Бо між вибухами і спокоєм він завжди вибере її.

Назар разом із Володею та кількома працівниками офісу спустилися в укриття.

Але навіть там він не міг заспокоїтися.

Його думки були лише про Софію.

Він сидів біля стіни, стискаючи телефон у руці, і раз у раз оновлював новини.

“Прильоти зафіксовані в кількох районах міста. Є руйнування.”

Йому хотілося негайно сісти в машину й поїхати за нею, але Софія сказала: “Не їдь.”

І він пообіцяв.

Але від цього не ставало легше.

Він знову натиснув виклик.

Гудок. Другий.

— Назаре… — Софія відповіла майже одразу.

— Як ти?

— Вибухи ще були, але зараз тихо.

— Ти точно в безпеці?

— Так, я в укритті з Олею та колегами. Ми всі цілі.

Назар видихнув, ніби тільки зараз дозволив собі дихати.

— Як тільки дадуть відбій, я приїду.

— Назаре…

— Я все одно приїду.

Вона мовчала кілька секунд, а потім прошепотіла:

— Добре.

Зв’язок урвався, але він уже знав, що робитиме.

Володя, який усе це чув, тільки зітхнув.

— Ти реально пропав, брате.

Назар підняв на нього погляд.

— Якби твоя жінка була там, ти теж не сидів би тут спокійно.

Володя не заперечував.

— Як тільки буде відбій — ти за нею?

— Так.

— Тоді я з тобою.

Назар тільки кивнув.

І залишалося лише чекати.

Чекати відбою.

Чекати, коли він знову зможе її обійняти.

Минуло більше години, перш ніж нарешті пролунало повідомлення:

"Повітряна тривога скасована. Всі можуть залишити укриття."

Назар навіть не чекав повного відходу людей — він уже йшов до виходу.

Володя крокував поруч, не ставлячи зайвих питань.

— Я за кермом, — сказав він, поки вони підходили до машини.

Назар глянув на нього, але не став сперечатися. Володя розумів, що в такому стані він не буде водити уважно.

Коли вони під’їхали до центру, Назар вискочив із машини ще до того, як вона повністю зупинилася.

Він швидко зайшов усередину й одразу ж побачив Софію.

Вона стояла біля виходу з укриття разом із Олею, стискаючи телефон у руках.

Коли їхні погляди зустрілися, її очі наповнилися сльозами.

Він більше не думав — просто підійшов і міцно притиснув її до себе.

— Ти ціла… — його голос був хриплим.

— Я ціла… — прошепотіла вона, вчепившись у нього так, ніби боялася відпустити.

Назар відчув, як вона тремтить, і ще сильніше обійняв її.

— Все вже позаду, — сказав він.

Вона захитала головою.

— Це ніколи не буде позаду, Назаре…

Він знав, що вона права.

Але зараз, у цей момент, він міг зробити лише одне: бути поруч.

— Я тут, — сказав він ще раз, і вона нарешті трохи розслабилася в його руках.

Оля мовчки відійшла, залишаючи їх наодинці.

Володя теж стояв осторонь, не втручаючись.

Назар нахилився й прошепотів їй на вухо:

— Їдемо додому.

Софія тільки кивнула, не відпускаючи його.

Бо зараз їй було потрібно лише одне — відчувати, що він поруч.

Софія вже збирала свої речі, коли раптом усе навколо різко занурилося в темряву.

Світло зникло.

— Чорт… — пробурмотіла Оля, підсвічуючи телефоном.

— Це що, наслідки ударів? — запитала Софія, намагаючись швидко зорієнтуватися.

— Можливо. Енергосистема могла постраждати.

Назар одразу ж підійшов до неї, торкнувшись її плеча.

— Ти в порядку?

— Так, просто… темно.

— У мене в машині є ліхтарик, зараз принесу, — сказав Володя, вже виходячи.

Назар дістав телефон, увімкнув ліхтарик і взяв Софію за руку.

— Головне — не панікувати.

— Я й не панікую, — сказала вона, але все ж стиснула його пальці трохи сильніше.

Вулиця за вікном теж потонула в темряві.

— Дивись, навіть світлофори не працюють, — сказала Оля.

— Значить, проблема серйозна, — пробурчав Назар.

Софія видихнула.

— Головне, що все вже позаду.

Він притиснув її руку до своїх грудей.

— Так. А тепер давай просто поїдемо додому.

За кілька хвилин повернувся Володя, тримаючи ліхтарик.

— Ну що, евакуюємося?

— Так, — підтвердила Софія.

Назар обережно повів її до виходу, а Володя світив дорогу.

Темрява могла бути скрізь.

Але Софія знала: поки Назар тримає її за руку — їй не страшно.

Назар завів машину, і вони рушили крізь темне місто.

Світло так і не з’явилося, зв’язок ловив із перебоями, а радіо передавало лише уривчасті повідомлення про аварійні відключення.

Оля зітхнула, дивлячись у вікно.

— Якщо світла не буде до завтра, ми точно не працюватимемо.

— Це правильно, — погодилася Софія. — Без електрики нічого не запустимо.

— У нас же є генератор, — нагадала Оля.