Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

— За дім, у якому є світло навіть у найтемніші часи.

Софія усміхнулася й торкнулася його руки.

— І за тих, хто робить цей дім справжнім.

Вони цокнулися, випили, і Володя, відкусивши шматочок буженини, із задоволенням протягнув:

— Ну все, Назаре, ти вже точно пропав.

— В якому сенсі? — скептично запитав Назар.

— Ти ж раніше був як крижана глиба, а тепер сидиш, усміхаєшся, тости про дім говориш…

Софія засміялася, а Назар лише знизав плечима.

— Просто поруч зі мною людина, яка розтопила цей лід.

Вона стисло глянула на нього, а потім нахилилася й тихо прошепотіла:

— Я тебе дуже люблю.

Назар узяв її руку й відповів так само тихо:

— Я теж, кохана.

Володя тільки закотив очі.

— Ой, все, ви вже занадто ідеальні. Давайте краще їсти.

Софія й Назар засміялися, і вечір продовжився ще більш затишним і теплим.

Бо справжнє кохання проявляється не в гучних словах, а в простих речах: у теплій вечері, у дотиках рук і в почутті дому, яке створюють разом.

Після теплої вечері Назар і Софія провели Володю, а потім почали готуватися до нового робочого дня.

Софія зібрала для них обід у лотки, поки Назар вдягався.

Коли він повернувся на кухню, побачив її біля холодильника з акуратно запакованими контейнерами.

— Це що? — запитав він, склавши руки на грудях.

— Обід, Назаре, — спокійно відповіла Софія.

Він підняв брову.

— Для мене?

— І для тебе, і для мене.

— А з яких це пір я ношу обід із собою?

Софія хмикнула, глянувши на нього.

— А з тих пір, як ми зрозуміли, що обід у ресторанах займає купу часу і коштує неадекватних грошей.

Назар присів на стілець, дивлячись на неї з ледь помітною посмішкою.

— Тобто ти хочеш сказати, що я більше не можу їсти стейки на обід?

Софія підняла контейнер.

— Ну, сьогодні в тебе тушкована картопля з м’ясом і салат. Впевнена, що не гірше.

Назар зітхнув, потім усміхнувся й узяв контейнер у руки.

— Ну що ж, спробую жити новим життям.

Софія засміялася, поцілувала його в щоку й простягнула пляшечку з компотом.

— Це теж мама передала.

Він тільки похитав головою.

— Якщо мене сьогодні спитають, де я так добре харчуюся, мені казати, що у тебе вдома чи що в мене тепер ідеальна жінка?

Софія грайливо підняла брову.

— Обидва варіанти правильні.

Назар притягнув її ближче, обійняв і тихо прошепотів:

— Я вже не уявляю свого дня без тебе.

— Тоді не доведеться, — відповіла вона, торкаючись його губ.

Після цього вони разом вирушили на роботу.

А Назар зрозумів: навіть звичні речі набувають нового значення, коли поруч людина, яка робить твій день кращим.

Коли Назар відвіз Софію на роботу, він ще раз глянув на контейнер із обідом, що лежав на сидінні поруч.

Досі незвично.

Він завжди вважав, що їжа — це щось, що можна просто купити між справами. Не замислювався про те, що її можна взяти з собою.

Але тепер усе було інакше.

Бо Софія не просто готувала йому їжу. Вона дбала про нього.

І ця думка змусила його усміхнутися.

****

Будівля центру стояла в напівтемряві, а працівники зібралися в холі, обговорюючи ситуацію.

— Ну що, готовий до свого першого дня в ролі технічного спеціаліста? — жартома запитала Софія, дістаючи з багажника сумку з його інструментами.

Назар узяв її й посміхнувся.

— Ага. Тільки зарплата моя буде у вигляді твоїх обідів.

Софія засміялася.

— Домовилися.

Вони зайшли всередину, і до них одразу підбігла Оля.

— О, наш рятівник прибув!

— Де генератор? — коротко запитав Назар.

— У комірчині біля підсобки. Ключ у адміністратора.

— Добре, зараз подивлюся.

Поки він ішов до генератора, Софія пішла до кабінету й відкрила контейнер із обідом.

Вона знала, що Назару буде не до їжі, але все одно вирішила нагадати йому про це.

Коли Назар повернувся після першого огляду, вона простягнула йому лоток.

— Спочатку обід, потім робота.

Він підняв брову.

— Я думав, я тут працювати приїхав.

— І працюватимеш, але не на голодний шлунок.

Він усміхнувся й сів за стіл, відкриваючи контейнер.

— Який у мене статус зараз? Спеціаліст із генераторів чи тестувальник домашньої їжі?

— Два в одному, — підморгнула вона.

Він зробив перший ковток і кивнув.

— Тоді я на своєму місці.

Софія засміялася, а потім просто спостерігала за ним.

Бо знала: тепер він дійсно був там, де має бути

Після того, як Назар пообідав під пильним наглядом Софії, він нарешті взявся до справи.

Оля принесла ключі від комірчини, і вони з Назаром рушили до генератора.

— Ти впевнений, що він запрацює? — запитала вона, поки Назар оглядав техніку.

— Він у нормальному стані. Просто треба залити паливо, запустити й перевірити систему, — спокійно відповів він.

— А якщо не запрацює?

Назар кинув на неї короткий погляд.

— Запрацює.

Оля закотила очі.

— Ти говориш так, ніби це твій танк на бойовому завданні.

— У чомусь вони схожі, — хмикнув він, перевіряючи фільтри.

Софія в цей момент принесла каністру з паливом.

— Важка? — одразу ж запитав Назар, забираючи її в неї.

— Не надто, але дякую, що запитав.

Він лише посміхнувся й швидко залив пальне в генератор.

— Готові? — запитав він, підключаючи систему.

Оля скептично глянула на нього.

— Ми не електрики, але скажімо… так.

Назар крутанув ключ запалювання, і через секунду генератор загудів, наповнюючи приміщення низьким, але рівним звуком.

У коридорі засвітилися лампи, а в холі пролунали вигуки радості.

Софія усміхнулася й стиснула руку Назаря.

— Ти це зробив.

— Я ж казав.

Оля театрально сплеснула руками.

— Ну все, Назаре, ти наш герой.

— Я просто не хотів, щоб ви сиділи в темряві.

Софія вдячно глянула на нього.