Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Яковенко не став продовжувати цю тему.

– Федорівна, ми вам там трохи квіти зім’яли, коли паркан перелазили, вибачте, – пригадав постраждалі рослини Наст.

– А‑а, цвєточкі, хех, ну етот, нє пєрєжівай, синочєк.. мама мнє говоріла всєгда: «доки живуть корені – живе й рослина».

Хлопець посміхнувся старенькій й, поклавши фотографію на місце, знов сів на килим. Дівчина мовчки читала новини, спираючись спиною в подушки у куті між диваном та піччю.

– Бляха, мости підірвали, усі… – проговорила вголос Ліра.

– Угу, – так само відсторонено буркнув хлопець, для якого зараз була одна проблема – його батько.

– Тварюки… – знов пробурмотіла вона після недовготривалої паузи.

– Що там? – повернувся до дівчини Яковенка, але та навіть не кинула на нього оком.

– Наших військових стратили.. а ось у Северодонецьку провели площею, знявши на камери… мерзенні…

Яковенко не відповів. Лишень гарячково видихнув повітря через ніздрі й втупився в орнамент на килимі.

Підірвані мости були здебільшого проблемою для дівчини, тому що тепер вона була, власно кажучи, прикута до цього берегу річки. Дізнавшись новини, Федорівна дозволила Насту і Лірі залишитись на скільки це буде потрібно, але Ліра та й навіть вже Наст не хотіли більше залишатися в компанії одне одного, проте доля вирішила інакше. Під час чаювання увечері Наст був сповіщений, що «його місце» для ночівлі буде або килим на підлозі, аналогічний тому, який він так ретельно роздивлявся, або на дивані з Федорівною. Авжеж, Наст обрав підлогу. Федорівна повела себе як любляча бабуня, що нагодувала своїх онуків і навіть надала їм чистий одяг. Наст погодився тільки на шорти-­бриджі її чоловіка, які, напевно, колись були білі, а зараз нагадували колір згущеного молока. Футболка збереглася разом з іншими речами у рюкзаку, тому хлопець обмежився бриджами, на відміну від Ліри, якій довелося брати весь чистий одяг у бабусі. Дуже короткі шорти салатового кольору з ведмедиком на сідницях були власністю онучки Антоніни Федорівни. Судячи з розміру, онучці було рочків сім, проте Насту новий вигляд Ліри сподобався – штанята щільно обліплювали тіло дівчини, підкреслюючи красу її фігури.

– Що ти зириш? – роздратовано запитала Ліра, вперше проходячи повз Наста у подібному вбранні. Окрім шортів бабуся дала ще й білу маєчку онучки, яка так само тісно прилягала і відкрила для Наста наявність татуювання у Ліри біля лопатки. Це була кольорова пташка – колібрі.

– Та нічого-­нічого, – опустив смиренно хлопець очі додолу, спираючись на стінку, під якою намагався зловити інтернет у бриджах дідуся, що вийшов за молоком у СРСР.

В знак подяки за їжу, затишок та гостинність Наст запропонував перев’язати голову бабуні, тому що старі бинти були вже, скажімо, не першої свіжості. Як виявилося, бабуня не змінювала їх з того моменту як її виписали у кінці квітня, так і ходила, тому, знявши їх, Наст затримав дихання, через не самий приємний запах, що розповсюджувався з-під них. Хлопець побачив, що шрам від розрізу давно вже загоївся, тому, одягнувши жовті рукавички для миття посуду та поливши їх горілкою, тому що іншого антисептику у бабуні не було, він зняв шви, які майже зрослись із шкірою. Діставши останній, він зняв рукавички і з задоволеним виразом обличчя, немов хірург, що тільки-но зробив операцію на відкритому мозку, сказав:

– Все, Федорівно, більше бинти не потрібні, це я вам як студент медичного коледжу кажу.

– Ой, спасібо тєбє, синок. Ой, хорошим лєкарєм будєш, ой, хорошим, – хитала бабуня головою вгору-вниз, а Ліра, яка спостерігала за усім процесом у дверному отворі, лишень цокнула язиком, повернулась на п'ятах і пішла до себе в спальню.

В цю ніч спали погано всі. Постійні обстріли не давали нормально провалитись у теплий стан безтурботності, а стрілецькі бої, що не вщухали ні на мить, хоч і були далеко, та все одно заважали, немов докучливий комар, що гудить над вухом. Наступного дня 25 червня ситуація увесь день залишалася такою ж. Ліра не могла зв’язатись із батьком, майже не спілкувалася із Настом і тільки інколи допомагала Федорівні, коли та прохала. Так само як і Наст, дівчина ходила по всій території будинку, дослідила підвал, горище, ненадовго вийшла на двір і познайомилась з курчатками та останньою свинею, якій дала ім’я Каміла. Бабуся зі сміхом відреагувала на це:

– Поздно ти єй імя прідумала, скоро зарєжу Камілу, нє набираєт больше массу она, гадость, – хитаючи головою, говорила старенька, ніжно, немов про волошкове поле.

Тільки пізно увечері, після декількох нових спроб додзвонитися до батька, Наст знесилено сів на підлогу і подивився на орнамент килима. «Батьків лист» – немов хтось гукнув Насту у думки. Хлопець підірвався як вжалений і пішов шукати свої брудні шорти, які валялися у черзі на прання. Він дістав складений у декілька разів папірець і почав читати. Майже половину листа тато писав, як сильно він любить Наста і як він пишається тим, що в нього виріс такий син, але після фрази «синку, якщо ми більше не зустрінемося, я хочу щоб ти знав» він розповів про смерть Настової мами, уточнюючи всі моменти, які він не розповідав раніше. Сльози просякли Яковенкові очі, коли він побачив фразу батька, що Шагіда трималася дуже довго для свого стану задля того, щоб вижив Наст. Але яким був його шок, коли батько сказав, що разом із матір’ю вмер і сам хлопець. До цього моменту Віктор уникав розмов про це і майже все свідоме життя, що Яковенко перебував під пігулками, він жив із усвідомленням того, що мами просто немає. Її не існує. Ніколи не було і не буде. Проте, він не замислювався як. Чому.

Наст, стоячи біля унітазу, декілька разів обернувся, щоб пересвідчитися, що ніхто не підійшов ззаду і не читає разом із ним, а потім продовжив. Батько писав, що всі лікарі попереджали його – у сина будуть дефекти розвитку, бо хлопець більше хвилини був мертвий, але, як гадав Віктор, мама віддала всю енергію своєму чаду, тому Наст виріс здоровим. Далі батько писав, що у разі, як він вже не побачить сина, у Львові, в банку біля їхнього старого будинку, відкритий рахунок на Настове ім’я і батько відклав туди якусь частку грошей зі своєї зарплатні гідрогеолога для синового життя. «Коли дістанешся Дніпра не зволікай – жени що є мочі додому. Генадій Васильйович прийме тебе. Він сам тебе знайде. Він розповість тобі все. Ти маєш знати, синку. Він не просто мій викладач. Ти все зрозумієш. Головне пам’ятай: помста – лишень піднесення для диявола. Останні строки батько писав найдрібнішим почерком з усіх, що бачив коли-небудь Наст і, ледь розрізняючи літери, хлопець прочитав. Це були речення, які він не розумів і, як йому здалося, ніхто крім батька не зрозумів би. «Якщо щось піде не за планом і доля зробить так, що ти залишишся тут із цими потворами, якщо вони дізнаються про наше виробництво, якщо мені не вдасться не допустити їх до нього, ти повинен завадити їм, навіть ціною власного життя. Наше життя ніщо, коли йде мова про націю. Потрібно буде затопити його. В прошарку є динаміт. Ти розумієш, про що я. Я вірю, ти пам’ятаєш, про що я. Коли ти читаєш це – сподіваюся все добре. Добро перемагає, чи не так?