Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– А це Мірова Ліра Миколаївна, її батько врятував ваше життя, а ви зараз відмовили у крихті допомоги його доньці, – почав тиснути на жалість Наст і, помітивши багато ікон в хаті, додав, – нічого, перед Богом всі постанемо. Ходімо, Ліро.

– Нє, нє! – потрясла знов обличчям бабуся. – Бистро в дом, бистро, оба!

Двічі повторювати старенькій не довелося. Наст із Лірою швидко зайшли в будинок і почали роздивлятись навкруги, доки бабуся провертала великий металевий ключ у замковій щілині. Хатинка всередині була насправді дуже непогана. Маленька вітальня з диваном біля печі і телевізором навпроти була центром будинку, від якого у різні боки відходили інші кімнати: кухня, спальня, де мабуть спала старенька, та туалетна кімната, суміжна з душовою. Хлопець з дівчиною подивились одне на одного, але Ліра майже одразу відвела погляд.

– Скажітє, а можно у вас сходіть в душ? – запитала дівчина, на якій було лишень трохи бруду, на відміну від хлопця, який повністю спітнілий стояв покритий землею, кров'ю, блювотою і хотів лишень одного – трохи перепочити.

– Да-да, конєшно, – пішла бабуся з палицею у ванну вмикати все для пінних процедур. – Тєбє тоже нє мєшало б, – звернулась вона до Яковенка, який сів на маленьку табуретку і витріщився на якийсь дивний орнамент на червоному килимі, що висів на стіні.

– Так, я після дівчини піду, – кивнув головою Наст.

– Хорошо-­хорошо, синочєк, хорошо-­хорошо, – змінила старенька хитання зі сторони в сторону на хитання головою вгору та вниз. – Я чайку поставлю пока, – повільно крехтіла старенька, тихенько переміщуючись по хаті з палицею. – А пока раскажи, откуда ти – со Львова ілі с Івано-­Франковска?

– Зі Львову, а як ви так вгадали? – риторично запитав Наст, заздалегідь знаючи, що відповість старенька.

– Хех, синочєк, ну, по-украінскі у нас тут нікто нє говоріт, ето только на западной Украінє.

– У вас ніхто не спілкується, ви маєте на увазі тут в Лисичанську?

– Нєє, в Украінє ніхто нє общаєтся, всє ж на русском і в Адесє, і в Днєпре, і в Харьковє, і в Кієвє.

– А коли ви востаннє були десь, окрім Лисичанська, Антоніна Федорівно?

– Ну я… хех… я била в восьмєдісятом на олімпіадє в Кієвє, на футболє, ну ето із послєднєго, а до етого…

Бабуся продовжила розповідати хронологію своїх подорожей в зворотному порядку, але Наст вже не слухав, хлопець дивився орнамент на килимі і думками був вдома, уявляючи, що напевно його батько сидить у їхньому підвалі і хвилюється за нього так само, як Наст хвилюється за найріднішу людину, останнього кревного родича, що залишився на цілій Землі. Ліра вийшла з душу і, не дивлячись на Наста, пройшла повз нього і сіла на диван біля печі. Хлопець, так само не підіймаючи обличчя до дівчини, встав і пішов у душ, а після того як вийшов, сів і мовчки, так само як і Ліра, почав намагатися дізнатись хоч якісь новини з місцевих каналів.

– Сєвєродонецьк захопили, – сказала дівчина у простір.

– Угу, – прогудів Наст, літера Е, в правому верхньому куті телефона, не давала змоги завантажити жодної новини.

Батьків телефон був вимкнений, тому хлопець нервував сильніше, ніж це було зазвичай. Наст не знав чим зайняти свій час, тому роздивлявся хатинку старенької. На старих тумбах стояли фотографії родичів бабусі у золотих рамках. Більш за все тут було фотографій онучки, декілька чорно-­білих фотографій доньки Федорівни і загальна фотографія всієї родини біля цієї хатинки, датована 2013 роком. На ній було багато дітей, чоловіків та жінок, посередині стояла старенька з дідусем в обіймах, а перед їхніми ногами пес, в якого замість задніх лап були коліщата. Всі щасливо посміхалися в камеру, а пес гриз якусь іграшку, тримаючи її, неначе здобич, передніми лапками. Наст пригадав, що бачив цього пса вже, але де саме, не міг згадати.

– Антоніна Федорівно, а це ваш песик? – протягнув він старенькій фото її родини. Бабуся відволіклась від насипання бубликів у блюдце і придивилась до фотографії.

– Да, – розпливлася в посмішці вона, – ето Бобік. Он у нас с інвалідностью всю жизнь бил.

– Та я бачу.

– Умєр прямо пєрєд вой­ной, і слава Богу, – зітхнула старенька. – Не відіт всєго етого.

Наст раптово пригадав, де бачив песика. Це було під час його водійства із батьком, 23 лютого.

– Що, двадцять третього помер? – з нотою жалю перепитав Наст.

– Та нє, раньше… двадцать первово… – примружилась Федорівна, неначе пригадуючи. – Да, точно двадцать первово, когда у внучкі моєй дєнь раждєнія как раз! Ну та што Лізочкі дочь, – додала Федорівна, неначе тепер Насту повинно було стати зрозумілим, про яку онучку йде мова.

Наст знизав плечима. «Можливо це інший собака-­інвалід був? Хоча ми з батьком на цьому районі кружляли» – думав про себе він.

– Ліза єдина ваша донька, Антоніно Федорівно? – заради уваги перепитав Наст, хоч йому і було байдуже.

– Свєточка єщьо… Свєточка… і Лізочка, – захитала

нервово обличчям та. Яковенко швидко второпав цю мову тіла бабуні. Вона не могла контролювати власну голову, коли нервувала, й та трусилася в неї вліво-­вправо. – С Свєточкой потєрялісь… к сожалєнію, – після недовготривалої паузи продовжила та. – Із-за Колі много с кєм потєрялісь… перебирала хаотично предмети на столі, думаючи про своє. Яковенку вже навіть кумедно було слухати бабусю, що називала безліч імен, даремно вважаючи, що хлопець розуміє про кого йде мова.

– А чого… забулися? – продовжив він діалог, бо хотів якось відволіктися, хоч це і не допомагало.

– Так муж вєдь рускій. А Свєтка на пєдагога пошла, історію Украіни преподавала, – дивно відповіла бабуся, немов Наст задав якесь безглузде питання, хоча саме її відповідь здалася Яковенку незрозумілою.

– То вони посварилися з вашим чоловіком?

– Да, послє єтіх же ваших майданов… – кинула вона рушник, який незрозуміло навіщо взяла у руки. – Уже 8 лет как потєрялісь, я і нє знаю, гдє Свєточка. Лізочка в Європе, а Свєточка… Нє знаю. Потєрянниє ми.