Аля Алістер - У пошуках втраченої магії, Аля Алістер

— Я знаю, що ти мене не кохаєш... зараз не кохаєш... але я дуже сподіваюся, що згодом у нас усе вийде й ти зможеш ставитися до мене хоча б із теплотою. Виходь за мене заміж.

 Він із надією дивився на неї, а вона весь цей час не підіймала очей, намагаючись зрозуміти, він каже правду чи ні.

— Амеліє, я дозволяю зазирнути в мої думки. Я назавжди зніму цю заборону, якщо ти погодишся.

 Вона підняла голову й зазирнула в його очі, в душу...

— Гаразд. Я буду Вашою дружиною, Максиміліане. Але обіцяти нічого не можу. Любов мені непідвладна, як і Вам. Але врахуйте, що якщо я буду з Вами не згодна, то сперечатимуся. Я не робитиму те, чого не хочу. Тільки на таких умовах може вийти наш союз.

 Граф помовчав, явно зважуючи її слова, і, впевнено кивнувши головою, сказав:

— Я приймаю твої умови. Весілля за місяць у замку Монфорт. Згодна?

— Так. Ми встигнемо підготуватися, — по-діловому погодилася Амелія.

Коли Луїза та Беатріс дізналися новину, то радості не було меж. Нарешті все стало на свої місця і напруга кількох місяців покинула жителів замку. Усі почали готуватися до переїзду в замок Монфорт. На збори граф дав добу. Слуги носилися, як і раніше, але веселіше. Жарти відпускалися відповідно до майбутньої події. У повітрі витав дух свята.

 Беатріс до весілля мала перебувати з нареченою, щоб підтвердити, що Амелія є донькою Роберта й Матильди де Шалон. Справжнє ім'я дівчини не мало прозвучати. Адже церемонію одруження проводитиме сам Архієпископ Кентерберійський. Луїза хвилювалася, що слуги впізнають в Амелії простолюдинку, яку взяв на навчання граф, але побоювання були марними. Дівчина так змінилася зовні й за статусом, що нікому на думку не спало, що це одна й та сама людина. Отцю Арно граф пояснив, що його ученицю він знайшов випадково в дуже скрутному становищі та не афішував її справжнє ім'я, доки статус не було підтверджено.

Місяць проминув швидко. Почали прибувати гості. Амелія, звісно, не була в захваті від такого пишного й велелюдного весілля, але становище графа зобов'язувало зробити цю подію гучною.

 Сукня була дуже гарною. Нижня сукня була ніжно-блакитного кольору з найтоншої тканини, привезеної зі Сходу, а верхня — з синього, кольору сапфіра оксамиту. Місцеві майстрині вишивали вбрання вдень і вночі, щоб встигнути до урочистостей. Верх був багато прикрашений дорогоцінним камінням, а поділ розшитий візерунками, що зображали химерні казкові рослини. На свято наречена одягла намисто, сережки, каблучки і браслети, подаровані напередодні графом. Вбрання було таким важким, що Амелія сумнівалася, що вистоїть усю церемонію і не впаде під вагою цього багатства. Коли все було вдягнуто й на голову водрузили невелику діадему із золота, теж прикрашену дорогоцінним камінням, Беатріс обійшла наречену, відійшла вбік і захоплено сплеснула руками.

— Ти неперевершена! Графу може позаздрити сам король!

— Ой, ось цього точно не треба, — остудила її запал Амелія, — мене більше турбує, як я зможу рухатися в усій цій пишності, щоб її...

— Не турбуйся, люба. Ти не перша зіткнулася із цією проблемою, тому вести наречену до вівтаря дозволено родичам або подругам. Щоправда, стояти тобі доведеться самостійно, — усміхнулася Беатріс і розпорядилася, щоб служниці наділи на наречену плащ.

 Наречена фиркнула було, але відчувши на плечах плащ, протяжно охнула.

Церква в замку була невелика, тому тільки найвисокопоставленіші гості змогли бути присутніми безпосередньо на вінчанні. Наречену практично внесли до вівтаря. Все було нічого, але ошатний плащ нареченої з важкого оксамиту, теж прикрашений дорогоцінним камінням, тягнув майбутню графиню донизу. У неї ноги підкошувалися. Бачачи, що з Амелією щось не так, граф узяв її під руку, і вона майже повисла на ньому. Зрозумівши в чому річ, він шепнув їй:

— Тримайся. Сподіваюся, що Архієпископ не затягуватиме церемонію, адже його вбрання навряд чи легше за твоє, — і підморгнув їй.

 Сам він був одягнений у все чорне. Його одяг був не менш скромним, але зовні здавалося, що він легкий, невагомий.

Дякувати Богу, Монфор мав рацію щодо церемонії. До того ж повітря вже всім учасникам дійства явно почало бракувати через скупченість. Коли Архієпископ урочисто оголосив молодят чоловіком і дружиною, гості чкурнули із церкви на свіже повітря, наче там почалася пожежа. Насилу молода дружина дотяглася до головної зали, де був накритий святковий стіл, і буквально впала в крісло.

 Зал дуже гарно був прикрашений квітами і стрічками. Тут уже розстаралася Луїза. Вона керувала всім цим і дуже пишалася результатом.

Після бенкету п'яний натовп гостей вирушив проводжати молодят до їхньої спальні. Не обійшлося без непристойних жартів, але граф швидко припинив це тим, що зачинив перед усіма двері у святая святих подружжя. Обернувшись, він побачив змучене й налякане обличчя Амелії. Вона притулилася до стіни й готова була впасти на підлогу під вагою вбрання. Максиміліан спокійно підійшов до неї і взяв за плечі.

— Дружино моя, ти можеш нічого не боятися. Якщо хочеш, сьогодні ти спатимеш на ліжку сама. Я можу допомогти тобі зняти плащ і сукню?

 Вона з вдячністю і полегшенням глянула на нього.

— Я буду Вам дуже вдячна, якщо Ви знімете з мене цей багатий кошмар.