Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

Глава 21

Сідаю за кухонний стіл й спостерігаю, як Аліса метушиться біля плити —  щось гріє, перевертає, дістає тарілки. Її рухи легкі, впевнені, вона немов чаклує, заворожуючи мене своєю магією. Мимоволі порівнюю її з Хантером, який готує так, що смердить за кілометр… За себе я взагалі мовчу, моя коронна страва — залиті молоком пластівці. 

— Смачного, — ставить переді мною… щось. 

Я дивлюся на ті акуратно скручені у формі рулетиків штуки й трохи мружуся. Вони вкриті томатним соусом, запах ніби нормальний… але я ніколи раніше не бачив нічого подібного.

— Це… — повільно видаю я, намагаючись правильно сформулювати думку.

— Голубці, — каже Аліса тоном, ніби проголошує якесь священне слово.

— Гаразд… Голубці. Але з чого вони зроблені?

Вона підводить брову.

— А що, ти боїшся?

— Я не фанат екзотики, — вагаючись беру виделку. — І якщо куштую щось нове, то маю знати його склад. На випадок, якщо отруюся.

— Ну, добре, раз така справа, дам детальний опис, — Аліса комічно розставляє руки. — У капустяне листя загорнута начинка з рису та м’яса. Потім все це протушковано у томатному соусі. Тут немає нічого екзотичного, і тим паче отруйного.

Я слухаю й дуже сподіваюся, що не скривився при словах «капустяне листя».

— Капуста, кажеш… — мугикаю, думаючи, як би делікатніше відмовитися від їжі.

— Так, Маккею! — сміється вона. — Білокачанна, дуже корисна. 

Чорт забирай. Я не хочу образити Алісу. Заради неї готовий навіть парену капусту їсти. Просто на майбутнє, якщо з її кулінарними смаками воно у нас взагалі буде, краще приходитиму у гості зі своєю їжею. 

Я впевнено — ну, майже впевнено — відрізаю шматок, підношу до рота й…

Чорт забирай.

Це ж просто… БОЖЕСТВЕННО.

Гаряча, ніжна капуста яка чомусь стала смачною, а не огидною, соковите м’ясо з ароматними спеціями, пікантна кислинка томатного соусу — це просто гримуча суміш досконалого смаку. Я чую, як сам собі муркочу від задоволення, і повністю ігнорую той факт, що, схоже, обпік язик.

— Ну як? — питає Аліса, схрестивши руки на грудях.

Я швидко пережовую черговий шматок і витираю кутики губ серветкою, щосили намагаючись зробити вигляд, що не борюся з собою, аби не зжерти всю страву за секунду.

— Алісо, — через стіл тягнуся до її руки. — Ця вечеря змінила мою свідомість.

Вона хихоче.

— Що ти маєш на увазі?

Я дивлюся на неї, ковзаючи поглядом по її обличчю. 

— Ну… Я ненавидів капусту. До сьогодні.

— Серйозно?

— Так! Але ти через шлунок достукалася до мого серця.

Доївши все до останньої крихти, я збираю посуд та відношу до мийки. Зазвичай залишаю його там поки бруд не засохне та сам не відвалиться, але на цей раз вирішив зробити виключення з правил та відразу вимив усі тарілки. Треба ж справити гарне враження…

Коли нарешті закінчую й вішаю рушник на гачок, повертаюся до неї.

— Що далі? — питаю, стираючи краплю води з долоні.

Аліса трохи ніяковіє, ненадовго губиться.

— Залишишся ще трохи? — питає вона чомусь ховаючи погляд. 

Залишитися? Ще трохи? Її пропозиція наче магія, яка підкочує хвилями й розбиває мою логіку на друзки, притупляючи інстинкт самозбереження. 

— Якщо це запрошення... — хмикаю, ловлячи себе на тому, що не можу сказати "ні".

— Можемо подивитися фільм! — випалює. — Впевнена, ти погано знайомий з українським кінематографом. 

— Не те щоб я й з канадським був знайомий….

Аліса відходить до вітальні, кидаючи на ходу:

— Знаю фільм, який тобі точно сподобається.

Я йду за нею. Ноги ватяні, м’язи гудуть, наче я щойно витримав десять раундів з усіма форвардами одночасно. Залишки здорового глузду нашіптують: Маккею, ти ж просто до біса втомлений. Чому б тобі не поїхати додому? Зараз би завалився у ліжко та спав.

Тільки я хочу ще трохи побути з нею.

Вмикається телевізор, і поки Аліса гортає список фільмів, я встигаю більш-менш зручно вмоститися на дивані. 

— Сподіваюся, це трилер або щось історичне, — коментую, суто щоб додати собі брутальності. 

— Ні, це комедія, — оголошує вона.

Я не сперечаюся. Насправді  готовий дивитися навіть документалку про популяцію жуків-носорогів. Байдуже, що там буде на екрані, бо для мене цікавіше зовсім інше: те, як вона вмощується поруч, як обіймає подушку і розпускає волосся, одягаючи резинку на руку. 

Фільм виявляється абсолютно банальним. В одній зі сцен головна героїня випадково обливає чоловіка кавою, і це стає приводом для їхнього знайомства. 

— В житті так не буває, — хмикаю я.

— Угу. Для правдоподібності він мав би заплатити на цю каву, — натякає на нашу першу зустріч.

Я стиха сміюся.

— Дякую, що не розлила її на мене. 

— Насправді я була дуже близька до цього. 

Її лікоть ледве торкається мого, і ось цей, здавалося б, невинний дотик створює в мені цілу бурю. Я відчуваю тепло її шкіри навіть крізь одяг. І мені цього… недостатньо.

Раптом Аліса злегка здригається й швидко відсуває руку, наче її вдарило струмом.

Я усміхаюся.

— Ти що, боїшся мене? — кажу тихо, не відриваючи від неї погляду.

— Ні, — бурмоче вона і знову відводить погляд.

— Ну то й чудово. Бо, знаєш, нічого страшного не станеться, якщо ти… підсунешся ближче.

Вона напружується ще більше, але не встигає заперечити, бо я м’яко, але впевнено, кладу руку їй на талію й притягую ближче.

— Маккею… — вона здивовано підводить погляд.

— Гм? — питаю, вдаючи щире нерозуміння.

Вона кліпає, ніби справді не знає, що відповісти. Але потім лише тихо видихає й дозволяє собі розслабитися, поклавши голову мені на плече. На хворе плече, але чомусь від її дотику воно не болить сильніше. Навіть навпаки… Всі нервові закінчення, що досі були натягнуті, як струни, нарешті розслабилися.

Вдихаю аромат її волосся — щось ніжне, трохи солодкувате, з відтінком ванілі. Цей запах моментально знімає залишки напруги, що мучила мене весь день. Думки про біль, про тренування, про майбутній відбір у Ванкувері повільно тануть десь на задньому плані.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍