Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

20.1

Олівер

Я загальмовую біля будинку, вимикаю двигун і кілька секунд просто сиджу, вдивляючись у вікна. У вітальні горить світло, тьмяне, приглушене. Це означає, що Аліса вдома.

Проводжу долонею по обличчю, намагаючись скинути залишки напруги, перш ніж вийти. Мій погляд підсвідомо ковзає по подвір’ю… О, машини Коваля тут немає. 

Я видихаю з полегшенням. Хоч десь пощастило. 

Не те щоб я боявся його… Окей, добре, можливо, трохи. Але після сьогоднішнього тренування, де я, на диво, залишився живим та без нових травм, випробовувати долю зовсім не хочеться.

Смикаю ручку дверцят і виходжу на вулицю. Намагаюся крокувати швидше, аби хоча б зі сторони виглядати впевненіше. Випльовую жуйку, поправляю волосся, нюхаю себе під пахвами чи не засмердівся дорогою. Наче все нормально… Тільки після цього тисну пальцем на дзвінок. 

Відчиняти не поспішають. Аліса немов випробовує мою рішучість, а я вже за крок від того, аби розвернутися й втекти. Подумки рахую до п’яти. Якщо ніхто так і не з’явиться, то я повертаюся додому. Один, два… І тут прямо перед моїм носом постає Аліса.  У домашньому светрі, з волоссям, зібраним у високий хвіст, а на її обличчі така щира, відкрита радість, що мене майже підкошує.

Я приїхав сюди, захлинаючись напругою, з комом у горлі від втоми й страхів, готовий вилити на неї всі свої сумніви. Але її сяючі очі — теплі, немов вогонь у каміні, — змушують мене передумати. Хіба я маю право псувати їй настрій своїм скигленням?

Замість того, щоб почати говорити те, що насправді крутиться у моїй голові, я дозволяю губам розтягнутися в посмішці та витримую паузу, просто спостерігаючи, як у її погляді грають маленькі, заворожені іскри.

— Маккею? — усміхається вона. — Ми ж наче не домовлялися про зустріч… 

Я тихо сміюся й нарешті підбираю більш-менш правдоподібне виправдання:

— Насправді… — невимушено знизую плечима. — За три дні я поїду у Ванкувер…

— Угу, знаю.

— … і це затягнеться на кілька тижнів.

Її усмішка робиться м’якшою.

— Ти боїшся, що сумуватимеш за мною?

— Авжеж, — кажу, спираючись плечем на дверний косяк, — буду. Тому й хочу провести ще трохи часу з тобою.

Вона киває й відступає, відкриваючи для мене вхід.

— Це дуже мило з твого боку. Заходь!

— Насправді я не планував заходити, — кажу, грайливо хитаючи головою. — У мене інша пропозиція.

— Слухаю.

— Поїхали у кав’ярню. У ту саму, де ми вперше зустрілися, — пропоную, ліплячи з себе романтика, яким ніколи не був. — Символічно, як гадаєш?

Аліса сміється.

— Це так неочікувано… Я не готова.

— Я просто пропоную теплий напій, до нього не треба готуватися.

— Але… — вона трохи кусає губу, вагаючись. — Тато сьогодні ночує у Маргарет. А я якраз збиралася вечеряти… Ти б міг скласти мені компанію.

Мій шлунок майже відразу реагує на її слова, натякаючи, що вечерею гріх знехтувати. Але насправді це не так важливо. Просто я відчуваю, що зараз катастрофічно потребую перебувати поряд з нею.

— Вечеря? Звучить заманливо, — посміхаюся й вдаю, наче геть не звернув уваги на той факт, що буквально отримав зелене світло залишити й на ніч. 

— Тоді не топчися на порозі, й заходь нарешті.

Щойно я переступаю поріг будинку, відразу ж відчуваю, як усі внутрішні сенсори небезпеки вмикаються на максимум. Моє тіло посилає чіткий сигнал: Що ти, ідіоте, твориш? Це ж територія тренера! Відчуття таке, ніби я проник на ворожу базу й от-от задзвенить сигнал тривоги.

Обережно ставлю черевики біля порогу, наче це пастка, і є ризик, що з-під підлоги вискочать сталеві капкани.

Аліса йде попереду, веде мене до кухні, а я… мимохідь вивчаю все навколо. Погляд затримується на поличці з книгами: «Тактика й стратегія хокею», «Як загартовувати чемпіонів», навіть якась «Ментальна стійкість як запорука успіху». Таке чтиво може привабити тільки Коваля. Нормальна людина засне вже на третій сторінці.

Біля книг стоїть маленька дерев’яна статуетка хокеїста. Її холодний, немигаючий погляд якось підозріло нагадує самого Коваля, і я майже чую, як цей дерев'яний чолов’яга запитує: Маккею, тобі жити набридло?

І в той момент, коли я остаточно занурююся у панічні думки, Аліса несподівано зупиняється. Перш ніж я встигаю усвідомити, що відбувається, її губи торкаються моїх.

Що? ЩО?!

Все, що я думав до цього моменту, випаровується, наче хтось різко форматнув мені пам’ять. Серце вистрілює кудись у космос, і я на мить тупо завмираю. Її поцілунок ніжний, короткий, як легкий натяк, але від нього у мене буквально збиває подих.

— Ти вирішила подати десерт перед основною стравою... — бурмочу, коли вона відступає на крок. Я лише тепер згадую, як працюють легені.

Аліса хитро всміхається, нахиляючи голову.

— Ти виглядав занадто напруженим. Хотіла допомогти.

Я облизую губи, на яких усе ще відчувається її тепло, і хмикаю.

— Якщо це твій метод зняття напруги, то я, напевно, почну нервуватися частіше…

Аліса сміється, але в її очах мерехтить щось м’яке, тепле. Я відчуваю, що знову починаю дихати нормально. Ну добре… можливо, залишитися тут не така вже й погана ідея.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍