Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

26

 

Четвертий місяць вагітності відчувався інакше. Мій живіт почав округлятися, і хоч я ще не виглядала так, ніби з’їла маленький кавун, але щось у мені вже сигналізувало світу: тут розвивається нове життя. А сьогодні я відчула його перше шевеління. Це було настільки неочікувано й хвилююче, що я навіть на секунду затримала дихання, а потім зупинила Еміра, який якраз підганяв мене на вихід.

 

– Зачекай, – підняла я руку, притиснувши долоню до живота. – Він... він ворушиться!

 

Емір застиг, наче хтось натиснув на паузу. Його очі, які зазвичай випромінювали спокійну впевненість, стали великими, мов у дитини, яка вперше побачила сніг. Він швидко присів навпочіпки й поклав руку на мій живіт.

 

– Дай мені відчути! – вимагав він з посмішкою.

 

– Рано ще. Він тільки почав. Але це було... неймовірно.

 

Емір виглядав так, ніби готовий замовити феєрверки й організувати святковий парад. А через кілька годин, коли ми вже були в клініці, цей чоловік просто скидався на радісного підлітка. Лікарі його називали "молодим татом", а він, замість виправляти їх, лише розпливався в усмішці.

 

На УЗД мені показали крихітного малюка, який уже вмів рухати ручками й ніжками. Лікар радісно заявив:

– Це хлопчик!

 

І тут Емір зробив заяву, яка змусила мене захлинутися повітрям:

– Його звати Салім.

 

– Вибач, що? – спитала я, майже не відводячи очей від монітора.

 

– Я назву його Салімом. Це вирішено.

 

– Ти серйозно? – я повернула голову й глянула на нього, не приховуючи обурення. – Це... м’яко кажучи, дивно.

 

– Що дивного? У Туреччині це нормально.

 

– Нормально називати сина іменем свого покійного сина?

 

– Це ваші слов’янські забобони. У нас це символ поваги до пам’яті.

 

– А у нас це символ... – я глибоко зітхнула. – Як би це пояснити... Не роби цього. Це якесь погане кармічне рішення.

 

Емір виглядав засмученим, але сперечатися далі не став. Я зрозуміла, що він залишив це питання відкритим, хоча й не сказав цього вголос.

 

Дорогою додому він раптово запропонував заїхати до ресторану. Я, звісно, погодилася. Їжа – це те, що вагітні цінують особливо сильно.

 

Ресторан, у який ми приїхали, був шикарним. Усюди світилися золотисті ліхтарики, а столи накривали білосніжними скатертинами. Офіціант підвів нас до столика біля величезного вікна, яке відкривало вид на море.

 

– Тобі смакуватиме будь-що звідси, – заявив Емір, відкриваючи меню. – Вибирай, що хочеш.

 

Я переглянула меню й замовила все, що могло викликати бодай якусь ейфорію у вагітної: крем-суп із гарбуза, салат із в’яленими томатами й козячим сиром, стейк із лосося й величезний десерт із шоколадом.

 

– Десерт, між іншим, для нас обох, – попередила я.

 

– Ти вагітна. Тобі все дозволено. – Емір посміхнувся, але його телефон знову загудів. Він подивився на екран і зморщився.

 

– Лейла? – припустила я.

 

– Вгадала.

 

Розмова тривала недовго. Я чула лише уривки: "Зараз зайнятий", "Вирішу пізніше", "Не можу говорити". Коли він закінчив, то повернувся до мене з вибачливим виразом обличчя.

 

– Вона останнім часом так часто телефонує... – почав він.

 

– А ти думав, що вона просто відпустить тебе?

 

– Знаєш, я справді довго вагався. П’ять років я намагався зробити те, що зробив лише тепер. А ти...

 

– Що я? – підняла я брову.

 

– Ти з’явилася у моєму житті. – він посміхнувся. – І змусила мене замислитися над усім.

 

Я зробила ковток із келиха води й хитро посміхнулася:

– Таки змусила? Нічого собі. А зараз ти щасливий?

 

– Більше, ніж будь-коли, – чесно відповів він, дивлячись мені в очі.

 

– Ну, добре, а я ось останнім часом... зайнята.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍