Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

- Хотіла б, - зітхнула дівчина, але швидко виправилася: - Не конкретно на тебе. Просто я б хотіла мати бодай яку-небуть силу, аби протистояти тому, на що мене відправляє Олеандра. Ще й якісь подарунки треба зібрати.

Проте відьмолов не спішив ховати меча або ж навіть підходити. Його погляд занадто уважно роздивлявся співрозмовницю. Навіть з якоюсь недовірою чи то побоюванням. Перенавантажений мозок Лідії не одразу склав усе докупи. Але коли ж нарешті це відбулося, дівчина обурено вигукнула:

- Ти що не віриш мені?

- Я нікого не бачив тут. Натомість валявся непритомним при вході бозна скільки часу. А тепер ти заявляєш мені, що ми залишаємося зв’язаними з тобою на… Скільки? Ще й маємо зруйнувати стіну, яка захищає нас від навколишніх небезпек. Тільки мені смердить тут чорною магією?

- Що? – від обурення Лідія навіть скочила на ноги.

Раймар же сприйняв цей рух по-своєму. Він одразу ж підніс меч вище та напружив усе тіло. Помітивши такі зміни, дівчина спохмурніла.

- Це ти зараз на що натякаєш? – ображено поцікавилася вона.

- На те, що може ти спеціально заманила мене сюди.

- Цікаво для чого? - Лідії й справді хотілося дізнатися, що відповість відьмолов.

- Поки що не знаю, - чесно признався той. – Але маю намір будь-що дізнатися.

Чоловік нарешті рушив з місця і зробив обережний крок у бік знахарки. Було помітно, як пружинила його хода, як впевнено пальці стискали ефес меча. Та найбільше дівчину насторожили очі Раймара. Зараз вони здавалися абсолютно чорними і неймовірно колючими. Як метал на морозі, до якого ти доторкаєшся без рукавичок. Від усього цього Лідії стало гірко. А ще чомусь захотілося плакати.

Раптом в голові пролунав вже знайомий голос:

- Не змогла я отак одразу залишити тебе саму. І бачу не даремно. Звикай, моя дорогенька, це чоловіча логіка. Доки їм добре, то про тебе піклуються. А от коли щось не так, то ти вже перешкода.

Від несподіванки Лідія сіпнулася. Звичайно ж відьмолову це не сподобалося:

- Навіть не думай щось утнути…

Та богиня не звернула на нього уваги:

- Показатися цьому йолопу я вже не зможу. Та й не дуже хочеться! А от є в мене деяка інформація, що точно змусить його задуматися. Навіть дві. Обирай, з якої почнеш.

І Олеандра справді розказала дещо цікаве та одночасно сумне. Але коли під питанням опиняється твоє життя, то тобі ніколи співчувати власнику меча, чиє вістря наближається до твоєї ж шиї.

- Аби ти повірив, богиня запропонувала дещо переказати тобі, - схвильовано випалила Лідія. Раймар завмер, тому вона одразу ж продовжила: - Це Олеандра закохала Маргариту у тебе. Вона вирішила, що так допоможе швидше виявити її темні здібності.

- Що? – отетеріло перепитав чоловік. – Мене декілька разів труїли приворотними зіллями. Перший раз я ледве силою не вкрав з в’язниці підозрювану у відьомстві! А це виявляється твоєї богині рук справа?! Нехай покажеться на очі і сама це мені розповість! Або ж я можу подумати, що за цим все одно стоїш ти.

- Серйозно? – у розпачі вигукнула дівчина. – Як?

- Ти прибула сюди разом з усіма кандидатками. І якщо в тебе досить могутня темна сила, то ти могла пробратися у Шипшиновий палац й зачарувати всіх, кого заманеться.

- Для чого?

- Захопити владу.

- І що це мені дасть? – не вгавала знахарка.

- М… Владу… - як «саме собою» повторився Раймар.

- Що ця «влада» дасть мені?

Відьмолов нарешті трішки «пригальмував» і старанно замислився над питанням. А Лідія тим часом ніяк не могла вирішити, чи скористатися ще однією інформацією, яку надала їй богиня. Чесно кажучи, дівчина зовсім не хотіла вдаватися до таких методів. Це здавалося ницим і навіть брудним.

Тим часом відьмолов врешті-решт відповів:

- У кожного свої мотиви. Хтось хоче грошей, хтось слави, хтось просто влади. Не намагайся викрутитися!

- Ти ж не повіриш мені, так? – сумно зітхнула Лідія. – Як би я не старалася, я просто не маю шансів.

- Довіряти словам відьми – це дуже погана звичка, - серйозно промовив чоловік.

- Відьма чи ні, тут зовсім не важливо. Ти давно все вирішив для себе.

- Не заговорюй мені зуби! – обурився Раймар.

- Богиня ще дещо розповіла мені про тебе, - випалила Лідія. – Що твій молодший брат насправді син коханки батька, а мати змушувала любити його, як рідного. Хоча ти ще підлітком дізнався правду. Що саме до нього пішла твоя наречена, розірвавши заручини. Ти думав, що знайдеш свою розраду у Еллі, проте вона вибрала іншого. А ще Олеандра розказала, що ти на початку зими дізнався про весілля брата і саме тому вирішив бути якнайдалі від королівського двору.

Якою там буває тиша? Мертвою, гробовою, абсолютною? Чи, може, скоріше пасуватиме «затишшя перед бурею»? Мабуть, саме гнівного шквалу емоцій Лідія чекала у відповідь. Проте Раймар не поспішав сердитися чи ображатися. Він повільно похмурнів, супив розлогі темні брови та майже не дихав. Хоча ні. Дихав, звичайно. Просто робив він це якось занадто чітко, немов контролював кожен рух. Може задля того, щоб не придушити співрозмовницю? Адже яка ще може бути реакція на такі слова?