Борис Черкас - Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

або три дні. Тут татари готувалися до бойових дій, і командувачі «ділять [орду] на три загони, дві третини мають складати один корпус, третина ж розділена на два загони, з яких кожен утворює крило, тобто правий і лівий фланги».

Після цього головний корпус рухався щільною масою разом зі своїми фланговими загонами поволі, але безупинно, причому і вдень і вночі, даючи коням не більш ніж одну годину для того, щоб поїсти, і не заподіюючи ніяких спустошень в краю, аж поки не заглибиться у ворожі терени на декілька десятків, а іноді навіть і сотень кілометрів: «всіх поселян, що зустрічаються на шляху, під страхом покарання смертю Хан наказує вбивати, для того щоб полонені не могли як-небудь втекти від татар до своїх і повідомити їх про кількість ворожого війська. Тільки жінок і дітей не вбивають і не ловлять, і не чіпають ніякого добра, для того щоб ним не обтяжити війська і тим не уповільнити походу». Після цього татари зупинялися і укладали кіш. Від головного корпусу висилали вже згадані крила, на відстань вісім-дванадцять миль. Кожне крило, що могло становити до 8—10 тис. чол., теж поділялося на десять чи більше загонів по 500–600 татар, і вони розбігалися на всі сторони. Такі загони нападали на села, оточуючи їх, встановлюючи з усіх боків наглядові пости. До обов’язку таких постів входило розведення і підтримка великих вогнищ для освітлення терену вночі, щоб можна було захопити якомога більшу кількість люду, що думав сховатися від татар уночі. Такий «експедиційний відділ» проводив грабунок місцевості протягом семи-восьми днів, у всякому разі не менше трьох днів.

На місце тих загонів, що повернулися до коша, виходили два нові 10-тисячні відділи, і так усе свіжі сили йшли грабувати. Потім кіш повертався назад у кримські степи, вигинаючи свій шлях у дугу, щоб вертатися іншими околицями; як слід по такому поході залишалася широка витоптана смуга, вже згадуваний не раз «татарський шлях». Були три головні шляхи: Чорний — між Дніпром та Південним Бугом, Кучманський — між Південним Бугом і Дністром та Муравський — між Дніпром та Дінцем. З гирла Дунаю вів до Галичини Покутський шлях, між Прутом та Дністром. Головні шляхи мали багато другорядних відгалужень та переходів.

На відміну від зимових наїздів, у походи влітку орда йшла кількома колонами. Татарське військо вирушало в похід, поділяючись на колони по 6–6,5 тис. воїнів у кожній, яку очолював ага. При цьому загальна кількість війська була, як уже згадувалося, тісно пов’язана з посадою головнокомандувача. Так, кримський хан вирушав із військом, яке поділялося на дванадцять колон. Калга-султан мав військо, поділене на вісім колон, нуреддін-султан — на шість колон, ханський візир, вільні султани, прибережні аги командували військами, що йшли поділеними на 5 колон.

Наїзд проводився із максимально можливою швидкістю: татари прагнули заскочити супротивника зненацька, щоб він не зміг наздогнати татар під час відступу, щоб відбити здобич і полонених. Вийшовши в степу, татари ділилися на безліч дрібних загонів, які розходилися на всі боки по краю. При дальшому просуванні татарські загони ділилися все більше, зменшуючись до десятка вершників, причому ці менші загони в степу просувалися так, щоб не зустрічатися один з одним до певного моменту: за словами Боплана, татари «знають степ так само добре, як лоцмани — морські гавані».

Уздовж свого шляху татари залишали невеликі загони-сторожі: «У різних місцях вони залишають вартові пости, які складають начебто більш-менш значні резерви. Коли перша із цих сторож помітить ворога, то вона починає поспішно відступати, намагаючись таким чином навести ворога на загін, що перебуває у засідці, але якщо вороже військо велике, тоді вони з надзвичайним поспіхом біжать до свого головного війська».

Дехто з сучасних дослідників — апологетів Кримського ханства висловлює думку, що, коли здобич було узято, татари проявляли про неї своєрідну турботу, «що природно», наводячи при цьому свідчення XVІІІ ст., що належало де Тотту: «п’ять або шість рабів різного віку, штук 60 баранів і з 20 волів — звичайна здобич однієї людини — його мало утрудняє. Головки дітей виглядають з мішка, підвішеного до луки сідла; молода дівчина сидить попереду, підтримувана лівою рукою вершника, мати — на крупі коня, батько — на одному із запасних коней, син — на іншому; вівці й корови — попереду, і все це рухається і не розбігається під пильним поглядом пастиря. Йому нічого не варто зібрати своє стадо, направляти його, піклуватися про його продовольство, самому йти пішки, щоб полегшити своїх рабів». Але така ідилічна картина суперечить свідченню з XVІ ст.: «Положення полонених у татар дуже сумне, бо їх мучать голодом, наготою, а простого звання людей сильно б’ють батогами так, що нещасні самі бажають собі смерті. Багато хто з них під впливом такого поводження з ними татар і по дурості кажуть, начебто вони є шляхетного походження і що у них є знатні друзі й багаті родичі й обіцяють їм величезний і неймовірний викуп; але татари, цей варварський, безбожний, жадібний, голодний і жорстокий народ, бажаючи збільшити з кожним днем кількість викупу всякого роду обманами і муками, забиває їх у кайдани і мститься їм ще з більшою жорстокістю».

Татари нерадо ставали до відкритого бою з ворогом, бо їхнє легке озброєння не дуже було до того придатне. Кримський хан, дізнавшись від шпигунів про місце знаходження значного ворожого війська, «ніколи не вступає у відкриту битву, але обережно і повільно посувається з військом; якщо переконається, що у ворога сильний і численний загін, то повертає трохи вбік, в місця більш населені, але безпечні, і, з незвичайною швидкістю спустошивши їх мечем і вогнем, стрімко захоплює здобич і йде до своїх кордонів. Якщо ж після цього бачить, що супротивник не може його переслідувати, то в колишньому порядку, але обережно іде з військом до самих своїх володінь».

Однак якщо кримські воєначальники відчували, що перевага на їхньому боці, місцевість сприяє діям їхньої легкої кінноти і є високі шанси на перемогу (або ж супротивник примушував їх прийняти бій), вони наважувалися на бій. Однак і тут вони прагнули діяти так, щоб із найбільшою ефективністю використовувати свої головні козирі — швидкість, маневр і масовану стрільбу з лука. Як писав Герберштайн, татари «дуже сміливо вступають у битву з ворогом… це, одначе, буває недовго: вони вдаються до удаваної втечі і, дочекавшись зручної миті, пускають стріли у своїх переслідувачів, потім, раптово повернувши коней, знову вдаряють на розстроєні лави ворогів. Коли їм доводиться битися у відкритому полі та ворог є на відстані польоту списи, то вони вступають в битву не стрункими рядами, а кружляють навколо ворожого війська, охоплюючи його з усіх боків, щоб точніше і вільніше метати в нього снаряди. Вони наступають і віддаляються в дивовижному порядку… Цей рід битви за своєю подібністю з танцями називається у них