Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Вибачте, але я поспішаю, — Арніка перебила його, морщачи носа й затикаючи ніздрі пальцями. Залишатися в Смітнику вона не хотіла на довше, ніж треба. Перше романтичне уявлення розбилось об сморід. Раніше вона лише стояла надворі й чекала, поки старші заберуть трави, а потім допомагала донести те все. В халупі вона була вперше.

Цікавість знідала її, вона хотіла роздивитися її, але час був обмежений – сонце вже от-от зникне за горизонтом і в володіння вступить Троян. А з ним з тіней повиповзає нечисть й дочки Марени, Хворі. Вона не хотіла зустрітися з ними. Та більше – з лихом, що з плоті, крові й з голодними шлунками.

Травник окинув її сизим оком. Він щось зважував в себе в голові. Зрештою, він кивнув й почовгав босими ногами по брудній підлозі в бік єдиної цілої речі в приміщенні — великої дерев’яної скрині з масивним замком. Окрім неї в темряві я змогла розгледіти стілець без ніжки й маленьку шафку з перекошеними дверцятами.

— Твоя бабця просила в мене чорний паслін. Хороша трава. От тільки де вона? А, ось де!

Арніка мовчки спостерігала за снуванням старого кімнатою. Полум’я свічки в його руках тріпотіло, жалось до вощини. Того й дивись потухне. У голові вже паморочилось від смороду.

— Підойди сюди, дитинко, — він протягнув до неї руку, — я зла не заподію.

Вона ступила крок.

— Нумо, іди сюди, — нетерпляче повторив травник.

Арніка здригнулась, але підійшла, оминаючи плями жовчі й фекалій на підлозі.

— Дивись, — він указав тремтливою рукою на дно скрині.

Дівчина схилилась над роззявленою пащекою дерев’яного монстра. В грудях здійнявся страх. Зараз він стукне чимось в по тім’ячку й поминай як звали. Вона досі пам’ятала той тваринний страх переляканої дитини, яка не йняла віри, що хтось може допомагати, а не шкодити. Здавалося, з дитинства нічого не змінилося. Та йшов час, а вона досі міцно стояла на своїх двох. Стиснувши ще довгі коси в долонях, Арніка нахилилась нижче.

На дні скрині блищали темні стеблинки з фіолетовими квітками перемотані червоною ниткою. Від них здіймався нудотно-солодкий аромат. Він змішувався із зловонним смородом й викликав позиви. Ще не вистачало вивернутись назовні посеред чужого дому. І хай ситуацію це не надто б змінило, та було б не надто ґречно.

— За кілька обертів він набує сили. Встигни доставити їх Тетяні до ночі.

— Так, пане, — кивнула дівчина, надягаючи рукавичку — паслін залишає сильні опіки, які бабця завжди відмовлялась лікувати, аргументуючи це тим, що треба кумкати головою, перед тим, як хапатися голіруч за усяку отраву, — й дістаючи зі скрині пучок.

— Та шо ти, дитко, кий я ті пан? Господи не животіють в нетрях як бездомні й ніц кому не трібні собаки.

Вона не знайшлась що відповісти. Чоловік був правий. Вона потупила очі й дістала зі скрині в’язку трави. Чоловік крякнув й посунув до шафки.

— Чаю будеш? Я тільки назбирав чудової малини за огорожею.

Гостинність його, можливо, й була здатна підкупити когось з тутешніх дітей, але Арніка з малечку сторонилась чужинців. Навіть “потенційних батьків”, які регулярно відвідували Будинок в надії взяти додому когось з вихованців. Так, ніби вони були якимись цуценятами. Арніка бачила, як раділи їх приходам молодші й її це неймовірно дратувало.

Як одна з старших вонра мала бути присутньою та показах, хоч і не була в черзі на всиновлення, й приймати участь у милій клоунаді, більше напрямленій на видурювання грошей, ніж на пошук родин вихованцям Будинку. Вона знала це, але не мала права розбивати надії молодших. Й тому вимушено посміхалась, показувала фокуси з водою й співала з усіма пісень для забавляння гаманців з ніжками. Згадувати про це було бридко.

Травник не міг дати нічого корисного Будинку окрім трав. Але за них бабця платить йому золотом. Тому сенсу грати в люб’язність з ним не було.

— Ні, дякую, — “Забереш товар і відразу додому”.

Травник засміявся. Сміх його подібний скрипінню сухого дерева у вітряну погоду.

— А Татка хвайно тя вчить, дитко, – чоловік схвально всміхнувся й облишив щербаті чашки. Одна з них, здавалося, була надколота. – Вірно, зара ніц не можна вірувати. Особливо тким як я, знаючим. Ходьмо, я тя проведу.

Поки вони йшли нетрями до огорожі, дівчина побачила їх по новому. Тепер вони не здавалися їй чарівними чи лякаючими. Тепер вона бачила їх справжню суть. Суть великої виразки на тілі Сермізу. Величного міста, столиці чарівної країни. Місця, про яке говорять як про уособлення рівності всіх перед усіма. І от що можна побачити, зійшовши з привітних туристичних вуличок в темний провулок.

Безбатченки снували тінями в пошуках лінивих перехожих. Їх вечірній заробіток залежав від уміння задурити голову й необачності жертви. Листаючи щоранку чарзету за сніданком бабця зачитувала вслух свідчення того, що бізнес злодюжок процвітав. То тут, то там спалахували обурення й дріб’язкові бійки, під личиною яких завжди приховувалось щось більше. Щось таке, що осягнути своїм дитячим розумом вона тоді небула здатна. І, скоріше за все, не здатна до кінця зрозуміти й зараз.

Травник вивів Арніку за огорожу й дав квітку на прощання. Вона була схожа на бабусині пиріжки з повидлом, але пахла гірко й так, ніби все її існування було лише підготовкою до смерті.