Михайло Юрійович Відейко - Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

грошові одиниці Русі, давньоруський іменослов і навіть про живу давньоруську мову. Яскраво змалювали б археологи і трагічний фінал Русі в середині XIII ст., щоправда, як це не дивно, не виявили б прямого винуватця погромів. Швидше за все, виникло б два напрями пояснення: один відстоював би масштабну феодальну усобицю, а другий, менш популярний, апелював би до пізнішого входження південної частини руських земель до зони золотоординського впливу, підозрюючи в нападі кочовиків.

Період VIII—X ст. на території України для археолога насичений подіями не менше, особливо на Дніпровському лісостеповому Лівобережжі. Протягом останньої третини VII ст. тут масово приховуються слов’янські речові скарби, так і не знайдені їхніми власниками. У цей же час на Полтавщині та Сумщині наприкінці VII — на початку VIII ст. спостерігається глибоке проникнення кочовиків перещепинської культури в лісостеп (Мала Перещепина, Зачепилівка, Макухівка, Рябівка), яке супроводжується також появою стаціонарних аланських[12] гончарних центрів, зокрема, біля с. Мачухи. Аналогічна послідовність простежуються і на Правобережжі Дніпра, щоправда, лише у вузькій смузі Придніпров’я. Поховання кочовиків цього періоду на півдні Київщині (Оленівка, Журавлиха) демонструють реалістичність розповіді літопису про появу хозар під самим Києвом.

У 40-х рр. VIII ст. Хозарський каганат різко посилює свою активність на північно-західних кордонах, перш за все в лісостеповому Подонні. Після поразки від арабів 737 р. й особливо глибокого рейду полководця Мервана в Прикаспії, хозарський каган Вірхор тимчасово змінює ставку, переносячи її до Криму в Керч, ближче до союзної Візантії. У Криму, в Нижньому Подонні, а також у басейні Сіверського Дінця, саме в цей період починається поширення пам’яток салтівської культурно-історичної спільності. «Салтівці» вели переважно осілий та напівосілий спосіб життя. Останній більшу роль відігравав для степового булгарського варіанта басейну Сіверського Дінця, тоді як суто кочове хозарське населення займало степи між Доном і Волгою. Найбільшу кількість хліборобських знарядь праці (наральники, серпи, мотики, коси) дають аланські пам’ятки та, як не дивно, кремаційні могильники. Стаціонарні поселення та фортеці-городища були осередками ремесла: гончарного, залізоробного, ювелірного. Широкий комплекс наступального та захисного озброєння вершника, а також комплекс спорядження коня на кілька століть виявилися найбільш передовими у Східній Європі та стали предметом запозичення й наслідування сусідами.

Поліетнічне населення салтівської культурно-історичної спільності станом на середину VIII ст. перебувало на значно вищому рівні суспільного й економічного розвитку, ніж сусідні слов’янські племена, тож не дивно, що контакт із ним спричинив імпульс культурних змін й у слов’янському середовищі. Уся зона вторгнення кочовиків VII ст., окреслена «антськими» скарбами в ареалі пеньківської, колочинської і частково празької культур, у VIII ст. виявляється об’єднаною в рамках єдиної волинцевської культури. Її ареал охоплював здебільшого пізніші сіверянські землі та «полянський» анклав на Правобережній Київщині, включаючи й сам Київ.

Основним типом поселень залишалися звичайні відкриті селища, проте виникає і Битицьке городище на Пслі — як припускається, імовірний ремісничий та адміністративний центр даної групи населення. «Волинцевці» освоюють гончарний круг, виготовляючи характерний сіролощений гончарний столовий посуд, що наслідував салтівський, однак як кухонний досі ще використовується грубий ліпний. На волинцевських пам’ятках зустрічається й прямий салтівський імпорт у вигляді керамічної тари (амфори, глеки), прикрас (сережки, намиста, дзеркала, поясні бляшки тощо), предметів озброєння та спорядження коня. Поза тим, порівнюючи ступінь інтеграції даної групи слов’ян у сферу культури Хозарського каганату, яскраво бачимо й відмінність з ареалом Подоння — ідеться, безумовно, лише про сусідів, але ніяк не тісно інтегроване в економіку й культури каганату населення, що цілком відповідає літописній моделі данництва.

На Дніпровському Правобережжі волинцевська культура охоплює лише вузьку смугу території від Києва на півночі до Бучака на півдні. Лише в цій зоні були поширені волинцевський гончарний посуд, салтівські прикраси. Південніше та західніше від згаданої групи населення розташовувалися поселення іншої культури — Луки-Райковецької, на яких ознак хозарського впливу не спостерігається. Тож лише цей невеличкий волинцевський анклав на Правобережному Придніпров’ї наразі можна співвідносити з літописними полянами — данниками хозар.

На захід від Дніпра культурна ситуація у VIII ст. виглядає монолітною завдяки утворенню на місці ареалів попередніх празької та пеньківської культур єдиної культури Луки-Райковецької. Зміни, які спостерігаються у культурному плані, проте, нічим не позначилися на соціальному розвитку. Для VIII ст. ми не знаємо в райковецькому ареалі жодного надійно датованого городища, не виділено жодного надійного комплексу з гончарним посудом, немає ремісничих центрів. Схоже, що відсутність політичних потрясінь залишила цю частину слов’янських племен без імпульсу до розвитку, внаслідок чого ні побут, ні суспільна організація не відрізнялися кардинально від ситуації VI—VII ст. Щоразу, коли в працях дослідників зустрічається протилежне твердження про «поступ суспільних відносин, торгівлі, містобудівництва тощо», аргументацію цього положення стосовно VIII ст. шукати марно. Більше того, стабільність не сприяє утворенню такої археологічної категорії знахідок, як скарби, тож про рівень розшарування слов’янського суспільства цього періоду ми знаємо навіть менше, ніж щодо VII ст.

Принцип «без елітарних ознак немає соціальної еліти» в цьому випадку, щоправда, не може бути застосованим. Для ранньослов’янських культур VI—IX ст. притаманний максимально «демократичний» поховальний обряд, без гонитви за демонстрацією соціального статусу в багатстві поховання. Така ж ситуація була й у плані житлобудівництва. Цю формальну картину соціальної рівності слов’янського суспільства VIII ст. порушують рідкісні скарби ювелірних прикрас, які все ж наочно демонструють, що розшарування існувало. За винятком Фатовізького скарбу волинцевської культури, який включав деталі важкого поясного набору кочівницького зразка, серед решти східнослов’янських скарбів VIII—X ст. чоловічі «елітні» ознаки не представлені. З причин, наразі не до кінця зрозумілих, у складі таких скарбів переховували в основному жіночі прикраси. Типи останніх як на Лівебережжі, так і на Правобережжі Дніпра в VIII ст. переважно наслідують візантійські зразки або прикраси слов’ян Подунав’я. Особливо виділяється скарб початку VIII ст. із с. Залісся у Верхньому Подністров’ї, який містив серію срібних жіночих прикрас загальною вагою близько 2,6 кг. Тонка робота візантійських ювелірів вказує на привізний характер прикрас, а найближчі аналогії за типами браслетів примушують згадати скарб із Чаджавиці (Хорватія). На сьогодні Заліський скарб — мабуть, найбільш вагомий орієнтир для археолога у проблемі локалізації місця проживання племені «білих хорватів».

На початку IX ст. на Лівобережжі, в ареалі волинцевської культури стається масштабний катаклізм, який призводить до знищення пам’яток цієї культури. У вогні гине ціла низка досліджених археологами волинцевских поселень — Битицьке городище, Андріяшівка, Стовпяги, Бучак та інші. У поспіхом залишених житлах залишається все хатнє начиння, на поселеннях трапляються речові скарби й рештки загиблих мешканців. Така картина охоплює величезну зону від частини Правобережного Придніпров’я на заході до