Еллі Гарус - Роза для Клелії, Еллі Гарус

– Там я відчувала себе у безпеці після смерті Стефано, й навчилася відчувати радість життя.

Пауза. Місто у вогні залишилося за їх спинами. Клелія вдивлялася у далечінь на спалахи. Вона думала, можливо і добре, що Тео вже знає про Майстерню, все одно, як вони заберуть Деметру, їхати туди. Монтей вів авто та пильно спостерігав за нею у дзеркало. Він сказав їй правду, рити інформацію про Майстерню не було часу. Її раптова поява його здивувала.

– Тео...

– Так?

– Що там з посланням? – продовжувала тиснути.

– От нетерпляча дівка! Як справу остаточно закриємо, одразу віддам підвіску. Хіба забула прохання Стефано?

– Та ні, пам'ятаю, – скорчила досадливу гримасу. – А що там? Записка?

– Не зовсім, – здавлено гигикнув.

– Добре чи погане?

– Ми що, граємо у «відгадай, що у підвісці»? Не порушуймо обіцянок. Ок? Отримаєш її у слушний час та вирішиш, добра новина чи погана. А можливо Деметра усе розповість, тоді й у послані немає сенсу.
Клелія змовчала, бо не жадала порушувати останню волю дядька Стефано. Вона змінила тему.

– Гаразд, розкажи, як тобі вдалося позбутися охорони маєтку.

 – Та їх було не багато, двох заманив у будинок під приводом байки, що бос викликає нас на розмову. Як зайшли, одразу вирубив, оце й отримав легке поранення,  – показав рукою на шию, – один пручався добре, але я виявився сильнішим. Потім запер їх у кабінеті, там вже лежав у відключці дворецький. А тоді вогонь зробив своє діло. Вони учаділи. Абеля теж вирубив до того, як запросив охорону. Ще раніше двох парубків оглушив у гаражі, засунув у авто Деметри й підпалив.

Поки Монтей розповідав, вона слухала та обережно заглянула на його поранення, відгинаючи у бік закривавлений комір його сорочки. 

– Я застала, як авто уже тліло. Кухарка і та сучка Бонні мене бачили. Їхні переполохані вирази я запам'ятаю надовго. Вони учаділи на кухні. А садівник?

Клелія витерла навколо рани бруд вологими серветками й виявила на ключиці татуювання у виді саламандри, що вивергала з рота полум’я.

– Я ще з ночі пригостив його глінтвейном. Прокинеться вже на тому світі.

– Кожен отримав по заслугах. Вони усі були незмінними свідками та співучасниками, а Бонні... – очі Клелії налилися ворожістю, – вона працювала не так довго, але уже лизала чоботи. Я впевнена, що за наказом Деметри підсунула мені троянди у той вечір.

– Хай йому трясця! – помітив, що її зацікавило його тату. – Забудемо про них на мить. Ти сама як? Не забилася?

– Та все добре. А ти?

– Відчуваю себе духом вогню. Ти добре стріляєш. Стефано теж навчив?

– Хто ж, як не він.
Клелія вважала, що сьогодні Монтею не лише вогонь підкорився, а й коса смерті. Впоратися самому з такою кількістю людей, безперечно, лиха, але майстерність. На Стефано працював профі.

 – Що означає саламандра на ключиці?

 – Переродження.

 – Як давно ти переродився?

 – Після смерті батька. Вогонь – очищає, Клел.

Вона замислено відвела очі, міркуючи над його словами.

 – Так ось чому ти обрав його для розплати. Я довгий час проводжу аналогію між подіями в державі та у клані Буре́. Злочинство. Підкуп. Тиск. Безкарність. Та врешті, бунт і розплата. Що скажеш?

– Гадаю, що зло завше подібно злу й отримує у відповідь зло. Ти вирішила, що робитимеш, як усе закінчиться?

– Тобі оптимістичний варіант?

– Бажано...

– Започаткую нове життя, поїду звідси геть шукати кращу долю, а оскільки заощаджень у мене не багато, можливо влаштуюся до музичного коледжу викладачем, хочу видати альбом з власними композиціями. Гадаю заведу пса чи кота для розради. Хоча для мене ліпша втіха – музика.

– Для мене також, люблю грати на гармошці відімкнувши мізки. А як же Вік? Гарний хлопчина, так побивається за тобою. Допомагав мені віднайти правду.

– Він думає, що я мертва. Ти гарно граєш. Я б записала з тобою дует, безумовно, якби ти згодився.

– А гонорар буде? – засміявся.

– Ну ти розкатав губу.

– Так і бути, поїду з тобою підкорювати музикальний олімп.

– Те хоча б вписується у твої плани на майбутнє?

– Моє майбутнє залежить від теперішнього. – «Від її дозволу йти нам одним шляхом у тісному єднанні». Слова, що майнули у думках, Монтей не міг озвучити одній жінці, бо саме зараз – не час. – А щодо Віка, все можна виправити, подзвони та скажи, що ти жива. Чому б ні? Війна за вікном.

Клелія змовчала, але задумалася над його словами. Пауза на цей раз довша. Вони їхали за Деметрою. Монтея цікавило, що Клелія буде робити, коли отримає Дему.

– Що ти з нею робитимеш, як приїдемо на місце?

– Заберемо та відвеземо її до «Майстерні». Ти ж хотів її про щось запитати.

– До «Майстерні»?!

– На неї чекає одна людина, саме вона вирішить її долю.

– Ага. Схоже є дещо, чого ти мені знову не розповіла!

– Сам побачиш, хотіла влаштувати тобі сюрприз.

– У тебе вийшло!

– Стривай, ти ще того не бачив.

– Не одного мене чекають сюрпризи, люба.

– Натякаєш на послання у підвісці?

– Скоро дізнаєшся, – відповів у її ж манері. – Власне, на часі сказати, я ж прочитав роман Макліна, сподіваючись краще пізнати його, Дему, віднайти до неї відмичку. Написана історія має відмінності від реальності, складна, і відчувається, що автор жив тільки нею. Пробач, він може і письменник, але псих. Його життя було на ній сфокусовано, поки все не вибухнуло.
Клелія ближче підсіла до водійського крісла.

– Лицарю, ти взагалі спиш?

– Ну буває сплю, але уривчасто. А що?

– Та дивуюся, як одна людина встигає робити стільки речей одночасно й бути впевненим у своїх силах?

– Навчися користуватися часом – і він тобі підкориться. Час був на моєму боці. Я читав роман біля могили Лілі. Ночі були довгі, холодні й самотні. За тобою я прослідкував тільки одного разу до того, як розпочав втілювати у життя помсту. А Деметру викрав за три години до початку фаєршоу.