Сюзанна Кларк - Піранезі, Сюзанна Кларк

«Тому що мав сяку-таку клепку в голові й визнавав, що я один із видатних умів двадцятого століття, а може, й найвидатніший. І хотів мене зрозуміти. Тож він спробував дістатись іншого світу, не тому, що вважав, ніби той існує: він гадав, що сама спроба допоможе йому дізнатися дещо про моє мислення. Про мене. А тепер ви зробите те саме».

«Я?» — вражено перепитала Рафаель.

«Так. Із тієї ж самої причини, що й Роуз Соренсен. Він хотів зрозуміти, як я мислю. Ви хочете зрозуміти, як мислить він. Скоригуйте своє сприйняття так, як я вам зараз скажу. Виконайте дії, які я вам назву, і тоді дізнаєтеся».

«Що дізнаюся, Лоуренсе?»

«Ви дізнаєтеся, що сталося з Метью Роузом Соренсеном».

«Усе аж так просто?»

«Певна річ. Аж так просто».

Рафаель потицяла у пристрій; голоси затихли.

— Я подумала, що це непогана ідея — зрозуміти, як ви мислили в той час, коли зникли, — промовила вона. — Арн-Сейлз пояснив, що робити, як повернутися до дораціонального способу мислення. Він сказав, що, зробивши це, я побачу безліч шляхів довкола себе, а він підкаже, який обрати. Я гадала, що він має на увазі шляхи в переносному розумінні. Коли виявилося, що ні, це справді вразило.

— Так, — сказав я. — Метью Роуз Соренсен після прибуття був уражений. Вражений і наляканий. А тоді він заснув, і народився я. Згодом я знайшов у своєму Щоденнику записи, що мене налякали. Я подумав, що, напевно, лишив їх, будучи божевільним. Але тепер я розумію, що їх залишив Метью Роуз Соренсен і що він описував інакший Світ.

— Так.

— І в Іншому Світі є багато різного. Тут такі слова, як «Манчестер» і «поліційний відділок», не мають значення. Тому що цього тут не існує. Такі слова, як «річка» й «гора», мають значення, але лише тому, що їх зображають Статуї. Гадаю, вони мають існувати у Старшому Світі. У цьому Світі Статуї зображають те, що існує в Старшому.

— Так, — погодилася Рафаель. — Тут можна побачити лише зображення річки чи гори, але в нашому світі — іншому світі — можна побачити справжню річку й справжню гору.

Це мене роздратувало.

— Не розумію, чому ви кажете, буцімто в цьому Світі можна побачити лише зображення, — дещо різкувато сказав я. — Слово «лише» вказує на відносну нижчість. Ви говорите так, ніби Статуя чомусь гірша за сам предмет. Я вважаю, що це зовсім не так. Я сказав би, що Статуя перевершує сам предмет, оскільки вона бездоганна, вічна й не підвладна розпаду.

— Перепрошую, — сказала Рафаель. — Я не хотіла принизити ваш світ.

Запала тиша.

— Який він, Інший Світ? — запитав я.

Рафаель ніби й не знала, як відповісти на це запитання.

— Там більше людей, — урешті сказала вона.

— Набагато більше? — перепитав я.

— Так.

— Сімдесят набереться? — запитав я, навмисне обираючи велике, доволі малоймовірне число.

— Так, — сказала вона. А тоді всміхнулася.

— Чому ви всміхаєтеся? — запитав я.

— Річ у тому, як ви дивитеся на мене й підіймаєте брову. У цьому погляді, недовірливому й вельми зарозумілому. Ви знаєте, на кого схожі, коли так дивитеся?

— Ні. А на кого?

— Ви схожі на Метью Роуза Соренсена. На ті його фото, які я бачила.

— Звідки ви знаєте, що людей більше, ніж сімдесят? — запитав я. — Рахували їх особисто?

— Ні, але я цілком певна, — відповіла вона. — Цей світ, інший світ, не завжди приємний. У ньому багато смутку. — Трохи помовчала й повторила: — Багато смутку. Не так, як тут. — Вона зітхнула. — Будь ласка, зрозумійте. Повернутися зі мною чи ні, вирішувати вам. Кеттерлі вас обдурив. Він утримував вас тут брехнею й обманом. Я не хочу вас дурити. Ви маєте йти лише за бажання.

— А якщо я залишуся тут, ви прийдете знову до мене? — запитав я.

— Звісно, — відповіла вона.

Інші люди

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Я хотів показати комусь Будинок, відколи себе пам’ятаю. Колись я уявляв Шістнадцяту Людину поряд із собою й гадав, що казатиму їй щось таке:

«А зараз ми вступаємо до Першої Північної Зали. Погляньте на численні прекрасні Статуї. Праворуч ви побачите Статую Старого, що тримає Модель Корабля, ліворуч — Статую Крилатого Коня з Лошам».

Я уявляв наші спільні походи до Затоплених Зал:

«А зараз ми спускаємося крізь оцей Розкол у Долівці; злізаємо з упалої Кам’яної Кладки та вступаємо до Зали внизу. Ставте ноги там, де їх ставлю я, і буде легко зберегти рівновагу. Величезні Статуї, наявні в цих Залах, — надійні місця для сидіння. Погляньте на темні спокійні Води. Тут можна збирати латаття й підносити його Мертвим…»

Сьогодні всі мої вимрійки справдилися. Ми з Шістнадцятою Людиною разом пройшли Будинком, і я багато чого їй показав.

Вона прийшла до Першого Вестибюля рано-вранці.

— Не зробите мені послугу? — запитала вона.

— Звісно, зроблю, — сказав я. — Що завгодно.

— Покажіть мені лабіринт.

— Із радістю. Що хотіли б побачити?

— Не знаю, — відповіла вона. — Усе, що ви захочете мені показати. Усе найгарніше.

Я, звісно, дуже хотів показати їй усе, та це було неможливо. Найперше подумалося про Затоплені Зали, та я пам’ятав, що Рафаель не надто любить видиратися, тож зупинився на Коралових Залах — довгій вервечці Зал, що тягнулася на південь і на захід від Тридцять Восьмої Південної Зали.

Ми пройшли Південними Залами. Рафаель здавалася спокійною та щасливою. (Я також був щасливий.) Рафаель на кожному кроці задоволено й захоплено роззиралася довкола.

Вона сказала:

— Місце просто приголомшливе. Бездоганне. Я трохи бачила його, шукаючи вас, але мені постійно доводилося зупинятися біля дверей, щоб розписати шлях назад до кімнати з мінотаврами. Це почало забирати дуже багато часу й дуже бісити, а я, звісно, не наважувалася зайти надто далеко: раптом припущуся помилки.

— Ви не припустилися б помилки, — запевнив я її. — Ваші вказівки були чудові.

— Як довго ви його вивчали? Тобто шлях крізь лабіринт, — запитала вона.

Я відкрив рота, щоб голосно, хвалькувато заявити, буцімто знав його завжди, буцімто він частина мене, буцімто ми з Будинком нероздільні. Але я, навіть не заговоривши, усвідомив, що це не так. Я згадав, що колись позначав Одвірки крейдою достоту так само, як Рафаель, і згадав, що колись боявся загубитися. Я похитав головою й сказав:

— Не знаю. Не пам’ятаю.

— Фотографувати можна? — вона підняла свій блискучий пристрій. — Чи це не?.. Не знаю… може, це якийсь вияв зневаги?

— Звісно, можна, — відповів я. — Я іноді фотографував для Од… для доктора Кеттерлі.

Але