Альош Штегер - Прощення

як то буває в житті, зробив поворот і почав дивитися на життя як на комплексний театр. А з іншого боку — читати театр як надмірно спрощене життя.

— Дуже прикро, що так сталося між тобою та Андреасом, — каже Долорес. — Здається, ви обидва належите театру. Ми ніколи не зможемо змити з себе сценічного пилу, Білий. Хоча я лише секретарка, не уявляю себе на роботі в іншому місці.

— Можливо, так думається, коли ти всередині системи, але ззовні — це лише одна з нескінченної кількості однаково захопливих або нудних нагод прожити життя. Я також колись вважав, що мистецтво — це щось привілейоване, ніби якась церква чи секта без бога. Та я помилявся. Воно не більш чи менш важливе, аніж збирання грибів або риболовля. Проблема коріниться в нас самих. Оскільки ми не здатні вийти за рамки встановлених норм, нам потрібне це патетичне возвеличення мистецтва. А якби ми не плазували перед мистецтвом, ми б не знали, що з ним робити.

— Не знаю, Білий, все-таки театр дає більше, аніж риболовля. Але ти маєш рацію, багато хто вважає зовсім інакше. У нашому місті є знамениті рибалки — до прикладу, пан мер.

Долорес кивком голови показує на Воду, оточеного групою людей. Вода робить жест пальцями, ніби стріляє. Товариство довкола мера сміється.

— Знаєш, що висить у кабінеті мера між фотографіями президента, Далай-лами і гербом міської общини?

Білий стенає плечима.

— Позолочена гвинтівка для підводної риболовлі. Уявляєш, Білий, золота гвинтівка! Він каже, що зброю йому подарували в місті-побратимі на хорватському морському узбережжі, куди він щороку їздить у відпустку. Подейкують також, що це подарунок від однієї з австрійських будівельних компаній, які будуватимуть очисну споруду. Тут у нас є свої мисливці, Адаме. Говори, що хочеш, але тут, у театрі, мені краще, аніж деінде за його межами.

Долорес знову дивиться на телефон.

— Де ж Анастасія? — каже Долорес. — Це вже пахне черговим надзвичайним станом. Як завжди. Дивись, там твоя австрійська колега. Добре, я мушу йти, Адаме, побачимося пізніше.

Дзвінок сповіщає, що вистава має ось-ось початися.

Підходить Роза, разом із нею інспектор поліції Маус та його асистент Ґрос.

— Білий, Ви тут, — каже інспектор поліції Маус. — Ми з Ґросом хотіли б перекинутися з Вами кількома словами наодинці. Пані Портеро, перепрошую.

Троє чоловіків відходять убік. Великі вікна театру, важкі портьєри. Білий бачить горобців, які стрибають по брудному підвіконню.

— Білий, усі мої передбачення справджуються. Додаткові хімічні тести не виключили можливості того, що Дорфлер і Свинко стали жертвами таємничого вірусу. А вірус тимчасом швидко поширюється. Прошу, хай це залишиться між нами, та все ж краще, щоб Ви і Ваша австрійська журналістка це знали. Жертвою вірусу став Павел Дон Ковач. Сьогодні пополудні. Коли відкривали новий фонтан, присвячений «Культурній столиці Європи». Під час урочистої церемонії Ковач раптом зістрибнув у фонтан. Його ледве витягнули, він там мало не втопився. Потім, уже на суші, він відкривав рота, як короп, і водив ногами, мов плавниками. Раніше Ковач був поскаржився на біль у грудях. Кажуть, перед тим, як він стрибнув у фонтан, його обличчям пробігли тіні. Ми попросили присутніх на заході представників мас-медіа бути коректними. Тож було повідомлено тільки, що стався незначний інцидент, однак я сумніваюся, що ми зможемо притримати інформацію довше, ніж до завтра. Розголос про те, що керівник проекту «Культурної столиці Європи» збожеволів… Можу уявити наслідки. І все — на руку Воді. Надзвичайного стану в місті не уникнути. Тим часом мої люди виловили понад 700 міських голубів, тривають досліди. Коли Павел Дон Ковач збожеволів, на фонтані сиділи зграї голубів. Якби дослухалися до моєї думки, Воду б вже заарештували, але мої начальники твердять, що для арешту недостатньо доказів. Крім того, в поліції є його люди, які чинять на мене тиск.

Маус замовкає, нервово покусує верхню губу і дивиться довкола, чи хтось не підслуховує. Затим продовжує.

— Зрозуміло, якщо я затримаю Воду, ЗМІ в мене вчепляться. Ви мали рацію. Наше спільне минуле є обтяжуючою обставиною, і можливий арешт Води можуть подати як мою особисту помсту. Саме тому я заявив про самовідвід і більше цією справою не займаюся. Тепер її веде асистент Ґрос.

Асистент Ґрос на ці слова мовчки киває головою.

— Я повністю довіряю Ґросу. Він професійно доведе справу до кінця, знайде беззаперечні докази, на підставі яких можна буде заарештувати Воду. На мою думку, підстав для обґрунтованої підозри більше ніж достатньо — три відомі особи міста заражені вірусом Води, провал проекту «Культурної столиці Європи», незаконне отримання дозволу на будівництво очисного заводу під Кальварією. Якби мене послухали, — каже Маус, прицмокнувши язиком, — вже давно був би ордер на обшук і арешт! Але, як я сказав, тепер вирішальне слово не за мною. Ґрос знає, чим нас усіх тут щодня труять, чи не так, Ґросе?

Ґрос знову ствердно киває.

— Ви бачили хмари над містом нині пополудні? Між другою і третьою вони були рівні, як стіл. Жоден природний клімат не передбачає в стратосфері симетричних форм. Якщо сьогодні після обіду знову розприскували загадковий вірус, можна сподіватися, що вже ввечері будуть нові жертви.

Лунає третій дзвінок, оголошуючи про початок вистави. Інспектор Маус супиться, чуючи його.

— Коротше кажучи, Білий, я хочу, щоб завтра вранці ви мені зателефонували, і ми детально обговоримо звернення до громадськості, яке передасть ваша австрійська журналістка. Кожне слово, кожна кома повинні бути ретельно зважені й продумані. Якщо ми не випередимо словенські ЗМІ, звідки всюди стримлять пальці Води, то діло труба, розумієте?

Білий киває головою, прощається.

— Що трапилося? — стривожено запитує Роза.

— Ковач, — каже Білий.

— Вільний?

Білий ствердно киває головою.

— Якщо вони з’ясують, що тебе бачили з Доном Ковачем якраз перед тим, як він з’їхав з глузду, нам кінець, — каже Роза.

— Сьогодні вночі мусимо все закінчити, — каже тихо Білий, ведучи очима за Водою, який разом зі своїм товариством заходить у велику глядацьку залу.

Широкими мармуровими сходами Білий і Роза піднімаються на другий поверх. Їхні місця — на балконі, перший ряд ліворуч, звідки відкривається чудовий вид на сцену і публіку в партері. Роза ледь перехиляється через мідні поручні балкона.

— Де Вода? Я ніде його не бачу, — шепоче жінка.

Білий мовчки вивчає залу.

— Він мав би сидіти десь там, у першому ряду, — шепоче Адам.

На сцену виходить художній керівник театру, вітається з глядачами й оголошує, що з нагоди урочистої події — словенської прем’єри постановки «Війни і миру», яка є результатом співпраці Загребського національного театру і Мариборського національного театру, — слово надається мерові Марибора.

Вода виходить з-за завіси і йде до мікрофона. Писк мікрофона на секунду роздирає велику залу Мариборського національного театру, на сцену вибігає технік, відсуває мікрофон подалі від Води. Поволі зала затихає.

— Шановний пане президенте, шановна пані міністерко культури, шановний міський голово нашого міста-побратима Малі, шановні мешканці та мешканки міста, вітаю вас усіх. Марибор — це не тільки найбільш упорядковане місто в Словенії. У Мариборі відкриваються нові маршрути з автобусами на газі. До Марибора приїжджав Далай-лама, і цього року він знову до нас приїде разом із лауреатами Нобелівської премії. У Мариборі успішно пройшов