Тетяна Вітер - Корона забутого короля, Тетяна Вітер

— Знаєш, — сказала дівчина, задумливо дивлячись на дерева, — кажуть, що привиди живуть там, де є недомовлені слова. Якщо так, то моя душа, напевно, стала готелем для всіх бездомних привидів, як і цей замок.

Чоловік усміхнувся, обійнявши її за плечі. Його очі блищали від теплого вечірнього світла, а руки відчували м’якість її тіла.

— Кохана, ти завжди така іронічна, — відповів він, — але це саме те, чого я завжди прагнув. З тобою я знайшов своє місце...

Софія повернулася до нього, посміхнувшись.

— Ти знаєш, милий, — сказала вона, — якщо тобі коли-небудь здасться, що ти занадто примарний для цього світу, просто пам’ятай: навіть привиди можуть мати своє місце в світі. І навіть серед темряви можна знайти розраду в тому, що твої слова мають сенс.

— Я маю тебе на увазі, — пояснив Оскар, — і це більше ніж просто розрада. Це моє нове життя, новий шанс.

— А ти не бачив корони? Я шукала її в парку, але так і не знайшла. Що, як її вкрали?

— Та до біса та корона! — випалив чоловік, — Вона сама знищилась, коли ти ледь не втратила життя. Янгол Смерті забрав її, і більше не залишив сліду.

Вона усміхнулась, відчуваючи, як тягар з плечей нарешті зникає:

— Чи можу я сказати, що ти став моїм улюбленим привидом в світі?

Оскар обійняв її ще міцніше.

— І ти стала моєю улюбленою людиною на землі. Я завжди буду тут, намагаючись не пропустити жодної миті з тобою.

Вони поцілувалися, ніжно і пристрасно, під сивими гілками тополі з квітучою омелою. Їхній поцілунок був сповнений усіма емоціями, які не могли знайти виходу в словах.

Софія трохи відсторонилась від свого чоловіка, щоб подивитися йому в очі. У її погляді була теплота і радість, яка заповнювала кожен куточок їхнього світу.

— Знаєш, Оскаре, — сказала вона, — я виграла у долі найкращого “Оскара”. Але не того, якого дають за найкращу роль. Я отримала живого Оскара з усіма його перевагами і недоліками. І це найцінніший приз, який я могла б уявити.

Оскар усміхнувся, його очі світилися від щастя і гордості.

— Я теж вважаю, що ми з тобою виграли велику нагороду, — відповів він. — Ти дала мені шанс стати частиною твого світу, і я щодня дякую за це.

Вони знову поцілувалися, і цей поцілунок був ще ніжнішим, ніж попередній. В цей момент здавалося, що все навколо зникає, і залишаються лише вони двоє — разом у своїй маленькій казці, де немає місця для будь-яких труднощів.

— Як і в усіх історіях, — сказала Софія, ніжно дивлячись на Оскара, — тут би мав бути епілог, але його не буде, бо це лише початок. Наша історія триває, і в ній ще багато розділів, які ми напишемо разом.

— Так, — підтвердив він, дивлячись в її очі, — Ми будемо писати наші власні правила і створювати нові традиції. І хто знає, можливо, десь у майбутньому ми знайдемо свій епілог, але тільки тоді, коли відчуємо, що завершення нашої історії справжнє, а не підлаштоване під чужі очікування...

*****

Любі читачі та читачки!

Спасибі, що дочитали цю містичну життєву історію... Не бійтеся привидів минулого, бо вони частина вашої біографії. Тримайте у серцях жагу до життя і несіть світло , коли за вікном панує найтемніша ніч. І пам’ятайте, історія ніколи не завершується, вона лише чекає свого часу...

Як завжди, з найкращими побажаннями ваша

Тетяна Вітер!

Кінець