Терьє Тведт - Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт

революційна ідея, яка з’явилася в Уґанді разом із колоніальною владою й полягала в приборканні енергії річок, що, певна річ, не могла здійснити ані Буґанда, ані будь-які інші королівства в Уґанді в той час. Однак, як виявилося, це завдання було не до снаги і британському міністерству зі справ колоній. Міністерство закордонних справ і британці в Каїрі, за ким завжди було останнє слово, коли йшлося про політику щодо Нілу, у той час були проти використання Нілу на користь Уґанди в такий спосіб, що може мати негативні наслідки для позиції Лондона в Суецькому каналі. Побудова дамби в Уґанді під британським контролем і для потреб британських колоній без одночасної побудови певного каналу в Південному Судані, який міг би пришвидшити постачання води тамтешніми болотами — усе це могло спровокувати критику єгиптян у бік британців. Тому ідеї Черчилля відклали в довгу скриню. Лише через понад 50 років тут збудують першу гідроелектростанцію. Її 1954 року відкриє молода королева Єлизавета. В одному з перших закордонних відряджень як формального очільника імперії королева «дала світло», як писали тодішні газети, що ознаменувало народження нової Уґанди. Сьогодні ми можемо лише гадати, якою була б Східна Африка, якби Черчилль реалізував той план.

У 1963 році британській імперії вздовж усього Нілу настав кінець. Тоді штандарт «Юніон Джек» востаннє розвивався на флагштоках у Кенії, Танганьїці й Уґанді. Британці побудували ГЕС пізно, після того як полишили країну, однак Уґанда була сучаснішою й розвиненішою країною, ніж доти. Тепер тут були дороги, освітня система, один із найкращих університетів в Африці, продуктивніше землеробство й система охорони здоров’я. Нічого з цього до британців не існувало. Водночас політикою «розділяй і володарюй» британці заклали підвалини майбутніх громадянських воєн у незалежній Уґанді. Вони розбудували військо, до якого брали вояків, що походили з малих етнічних груп і малорозвинених частин країни. Ці самі люди контролювали більші етнічні групи й економічну еліту на економічно розвинутішому півдні країни.

  Релігія та ресурси

Однак жоден інший регіон — якщо не брати до уваги Єгипет — не був такий важливий для британської імперіальної стратегії, як Судан — найбільша країна Африки, що лежить південніше від Єгипту й що її перетинає Ніл, проходячи сотні кілометрів з Ефіопії й Уґанди. Судан, як уже згадував Черчилль, окупували між 1896 і 1898 роками. Окупацію нарекли «реокупацією», бо формально Лондон її здійснив, співпрацюючи з єгипетським урядом та Османською імперією. Така назва зумовлена й тим, що Мухаммед Алі окупував Судан унаслідок військової кампанії 1821 року, після якої країна опинилася під проводом Єгипту й Османської імперії. Він завоював Судан, «країну чорношкірих» арабською, щоб користатися місцевим золотом і рабами. Британці натомість прагнули мати більше води для прибуткового вирощення бавовни в Єгипті, але більшість солдатів і фінансування забезпечив єгипетсько-османський уряд.

Британці постановили, що Ніл варто вважати за гідрологічну одиницю, що підлягає плануванню, тож було зрозуміло, що Судан — ключова країна в їхній імперській стратегії й у намаганні зміцнити владу в усьому регіоні. Ідея побудувати великі гідротехнічні споруди нижче за течією, коли не контролюєш річки в Судані, була надто ризикованою. Коли Лондон у середині 1890-х років вирішив побудувати Асуанську греблю неподалік кордону із Суданом, доля країни була вирішена. Щоб раціонально обслуговувати одну з найбільших на той час гребель у світі, британцям потрібен був постійний доступ до гідрологічної інформації про Ніл у Судані — достоту, як його мав Єгипет до ісламістського повстання в Судані у 1880-х. Однак Кромер та уряд у Лондоні не поспішали: Судан, поза всяким сумнівом, мали окупувати, але це не можна було зробити зарано. То були ж не бездумні колоніальні авантюристи, а ретельні імперієтворці.

Варто було зважати на кілька комплексних історичних подій і процесів. Десятьма роками раніше, 1885-го, після ісламістського повстання — першої ісламістської революції в сучасну добу — Судан здобув незалежність від Єгипту. Повставали не проти Заходу, а проти ісламського, османського режиму, що його встановив Мухаммед Алі, — повстанці стверджували, що тепер він відійшов від правильного шляху ісламу. Одна з причин, чому повстання здобуло так багато прибічників, полягала в тому, що османський режим, зазнаючи тиску британців і почасти британської «керівної адміністрації», намагався обмежити работоргівлю в Південному Судані й закрити ринки рабів у країні. Чимало суданців заробляли на хліб, торгуючи рабами, і противилися втручанню у традиційну практику. Один син будівельника човнів проголосив себе «аль-магді», «той, що йде правильним шляхом», ісламським месією, який за традицією мав би з’явитися й повести вірних мусульман у боротьбі проти корумпованих лідерів і за світ, вільний від тиранії та несправедливості. Каїр і Лондон не сприймали цієї зміни режиму в Хартумі як велику проблему. А втім, англійські газети активно висвітлювали ці події, зокрема тому, що народного героя Чарлза Ґордона (1833—1885) стратили ісламісти, прийшовши до влади[264].

Ґордона 1884 року відрядили в Хартум, столицю Судану, прагнучи не віддати місто в руки мусульманським повстанцям. Англійські газети чинили потужний тиск на британський уряд, щоб влада організувала «рятувальну операцію», коли стало зрозуміло, що його військова позиція поступово слабшала. Але Каїр і Лондон вагалися. Кромер розумів, що Судан рано чи пізно опиниться в складі імперії, але відрядити військо туди не міг — для цього потрібно було навести лад у фінансах. Тому скромна «рятувальна операція», організована для порятунку Ґордона, була слабка й опинилася в Судані надто пізно, щоб урятувати його й тамтешній єгипетсько-османський режим. Усе скінчилося тим, що повстанці вбили Ґордона в його палаці просто перед світанком 26 січня 1885 року, а голову британця принесли в шатро магді як трофей. Сер Ернст Альфред Томпсон Волліс Бадж (1857—1934), історик і сходознавець, писав:

«Його голову одразу відтяли й відправили Магді, а тіло стягнули сходами в садку й роздягли — так воно й лежало певний час, доки багато арабів приходило, щоб на нього плюнути […] Потім тіло повісили між гілками на дереві, і всі, хто проходив повз, проклинали його й кидали каміння».

Про смерть Ґордона писали на всіх тогочасних передовицях. Тоді він уже став образом британської вікторіанської імперії. Ґордон брав участь у Кримській війні проти Росії, його відряджали в Китай, щоб придушити Тайпінське повстання проти династії Цін, а відтак він служив Османській імперії в Судані — завжди вірний офіційній британській політиці. Побіч цього, 1867 року Ґордон устиг знайти поховання Христа — у місцині, що нині має назву Садова могила неподалік так званої Голгофи Ґордона, куди щороку ходять сотні тисяч паломників. Постать Ґордона обросла низкою міфів — він бо був бідний сміливий вояк, християнський місіонер і винятковий управлінець. Коли його вбили ісламістські повстанці в Хартумі, у британській пресі почалися з’являтися заклики про «помсту за Ґордона». Це передбачало окупацію Судану й покарання варварів.

Тривалий час британський колоніалізм у цій частині Африки зазвичай пояснювали з такої собі релігійної перспективи як етап християнського місіонерства чи європейський хрестовий похід проти ісламу. А нещодавно почали проводити паралелі між британською окупацією Судану й сучасною боротьбою Аль-Каїди проти Заходу[265]. У такий спосіб історію 1880-х переповідають, немов вона була попередницею — або паралеллю — боротьби проти тероризму після 2001 року. Така паралель видається актуальною зі зрозумілих причин: Судан став першою ісламістською державою в Новий час. Магді був вікторіанським Осамою бен Ладеном. Його воїни