Терьє Тведт - Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт

ці економічні наслідки британського колоніалізму в Єгипті не формують загальної картини, а в антибританській критиці їх затьмарюють британські вияви культурної зарозумілості та пихи. Кромер становить яскравий приклад цього боку британської імперії, пишучи про «підданих»:

«Брак точності, який легко переростає в брехливість, справді становить найтиповішу рису східного характеру […] Східному характеру, як і мальовничим східним вуличкам, притаманний брак симетрії. Хоч давні араби й розвинули діалектику, однак їхні нащадки значно поступаються вмінню предків логічно мислити. Вони часто не здатні виснувати найочевидніше з простих передумов, які вони вважають за істинні […] Навіть дуже освічені єгиптяни схильні пояснювати повсякденні явища впливом надприродних сил»[257].

Для багатьох єгиптян Кромер і досі втілює все, що вони ненавиділи в колоніалізмі. Подеколи місце поховання Кромера в Лондоні стає улюбленим для єгипетських націоналістів, деякі навіть стверджують, що відвідують його, щоб плюнути на ту могилу. А втім, Кромер був революціонером, коли йдеться про тривалі історичні взаємини Єгипту з його життєдайною артерією, і відіграв вирішальну роль, поставивши країну на курс, якого вона тримається й досі, хоч і водночас уособлював британський колоніалізм у його найбільш патерналістичній формі.

  Вологі мрії в Уґанді

Саме британська стратегія щодо Нілу призвела до того, що Уґанда — яка лежить за понад 4500 кілометрів південніше від Каїра — народиться як самостійна держава й перебуватиме під лондонським пануванням майже 70 років. У переговорах з іншими європейськими державами британці вже заручилися підтримкою ідеї про те, що the Nile basin (басейн Нілу) належав до їхньої сфери інтересів. За кілька років після окупації Єгипту, на початку 1890-х, гідроінженери в Каїрі вже складали таємні, але конкретні плани збільшити постачання води в Єгипет, якщо побудувати гігантське водосховище неподалік великих озер у Центральній Африці. Вони мали яскраву візію — просто взяти «Ніл у руку», як це згодом озвучив Кромер. Побудувавши водосховище на озері Вікторія, другому за величиною озері у світі, Єгипет матиме втридцятеро більше води, ніж узагалі країні будь-коли знадобиться.

Водночас британці збагнули, що в разі повстання в Єгипті проти де-факто британського управління країною та регіоном Суецького каналу вони могли б скористатися своєю владою над Нілом вище за течією як важелем впливу проти заколоту єгиптян нижче за течією. Якби єгиптяни не виконували наказів, Лондон міг би «закрутити кран». Уже 1884-го, лише за два роки після того, як британці окупували Єгипет, Семюел Бейкер, головний британський авантюрист із хорошими політичними зв’язками, який став відомим на весь світ через географічні відкриття, пов’язані з Нілом, писав: «Араби пили з цих джерел тисячі років. Зведи греблю так, щоб контролювати ці джерела, і араби залежатимуть від тебе. Немає води — немає арабів»[258]. Британські політики добре знали цю географічну вразливість Єгипту. Черчилль, наприклад, порівнював Єгипет із дайвером, чиї трубки з повітрям — це Ніл. Переріжеш трубки — і Єгипет можна було змусити йти на поступки.

Співпрацюючи з урядом у Лондоні, британці в Каїрі на чолі з Кромером та його планувальниками розвинули оригінальний водний імперіалізм, що ґрунтувався на ідеї про Ніл як батіг і пряник. Ця стратегія була адаптована до регіональної екології й наявних технологій. Тому імперія вздовж Нілу також може стати прикладом того, як на колоніалізм ХІХ століття впливали такі місцеві структури, обмежуючи його. Уґанда стала британською колонією передусім через стратегічне значення Суецького каналу для британців і значення Нілу для Єгипту, а також тому, що технологія греблебудівництва була ще така примітивна, тож британці не вважали, що ближче до Єгипту є зручніші місця.

А втім, багато істориків стверджують, що британці окупували Уґанду, вважаючи, буцімто там сховані великі скарби. Вони мали рацію, якщо британці сподівалися на золото, слонову кістку або смирну. Але такий аналіз ґрунтується на передумові, якій бракувало значення, адже британців, коли їм ішлося про питання миру та війни, вочевидь, узагалі не цікавило золото та слонова кістка. Такі теорії не беруть до уваги, що Уґанда мала іншу важливу, якщо не найважливішу, для британців та Єгипту річ — те, що вони звали «білим золотом», себто літні води Білого Нілу. Британці шукали більше води влітку, і Білий Ніл забезпечував майже всі потреби в цю бавовняну епоху[259]. У 1900 році досі не було технологічно можливо побудувати такі великі греблі, щоб вони стримали осінні, багаті на намул води Блакитного Нілу, які мали використовувати влітку. Тому британці стали колонізаторами цього регіону навколо великих озер у серці континенту через поєднання кількох чинників — гідрологічних і технологічних умов, бавовняного лобі в Англії та вимог населення Єгипту про більше води.

Першого квітня 1893 року Лондон формально отримав контроль над майбутньою Уґандою. Британці знищили останні рештки Османської імперії в цьому регіоні. Річ у тім, що османи в 1870-х відправляли Нілом військові експедиції, намагаючись підкорити північні частини Уґанди. Лондон також одразу поклав край арабській работоргівлі, що довго тривала в регіоні навколо великих озер і тягнулася вздовж східного узбережжя Африки й острова Занзібар до Оману й арабо-тюркського світу. Британці знали, що боротьба з рабством послабить вплив Османської імперії, до того ж це було простіше «продати» в Європі як політичне виправдання колоніальних пригод в Африці, аніж водяний імперіалізм.

В Уґанді уклали угоду з Буґандою — королівством, яке існувало ще з XV століття і яке домінувало з-поміж інших етнічних груп у регіоні. Лондон встановив тут скромну, але досить сильну адміністрацію, якій вдалося створити Уґанду та втримати її як державу. Водночас британці не знищували традиційної Буґанди, яка тепер, однак, підпорядковувалася Лондону[260]. На початку ХХ століття британці також створили Кенію як політичну одиницю, як державу, яка в протилежному разі, мабуть, ніколи б і не виникла і яка навряд стала б британською колонією, якби не політика Лондона щодо Нілу[261].

Якщо розуміти роль і місце Уґанди в британській політиці щодо Нілу, то політика британців тут стає цілком зрозумілою. Доля держави також свідчить про те, що в британській колоніальній системі існували внутрішні суперечності та конфлікти, які виникали через географічне розташування колоній на мапі — чинник, про котрий легко забути. Уґандою керувало міністерство зі справ колоній, а Єгиптом і відтак Суданом — міністерство закордонних справ. Коли Вінстон Черчилль був державним секретарем із колоніальних питань на початку ХХ століття, він і сам помітив, що британська імперія вздовж Нілу керувалася тривалими стратегіями, наслідки яких він не розумів і які визначали на вищому за його міністерство рівні.

Одразу після зламу ХІХ і ХХ століть можна було побачити, як цей рум’яний чоловік їхав велосипедом крізь джунглі в Північній Уґанді або вів його поруч, прямуючи до великих, але схованих порогів Буджагалі, що на Вікторія-Нілі. Він згодом написав книжку про свої враження. Побачивши ці пороги, Черчилль дійшов висновку, що країна мала великі економічні можливості й могла стати постачальником енергії до Східної Африки, яка індустріалізувалася[262]. Черчилль волів звести низку гідроелектростанцій на Нілі в Уґанді й створити, як він казав, підприємницький «Манчестер» в Африці[263].

Це була