Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

Повітря вмить наче затремтіло, нагрілось та розсіялось. За секунду, з верхівки дерева пробилось декілька променів сонця. Ще декілька, ще. Наче сонце розізлилось, що сутінки прийшли не по часу, атакувало. Декілька секунд і навколо різко посвітліло. Так швидко, що прийшлось заплющити очі.

Діти звикли до яскравого дня, почали всміхатись. Здалось, наче щось важке пройшло, відпустило плечі, які вони одразу розправили. Ліза засміялась, Діма підтримав. Костя підійшов до Івана та обійняв його, заплакавши від щастя, радості, що так несподівано прийшла в серце. Врятовані! Але від чого? Від оленів? Темряви? Чи самих себе?

- Іван? Ліза? – згори почувся голос, хтось гукав дітей.

Хлопець від несподіванки підскочив, почувши, що його кличуть. Кличуть згори! Знову голос. Він одразу впізнав його. Це була Мілана! Але як? Іван перший підскочив до стовбуру та почав лізти вгору, він мав своїми очима побачити дівчину. Він чітко бачив, як вона зникла на очах. А друзі це не підтвердили, сказавши, що олені відтягли її кудись в сторону.

Ліза теж злякалась, що почула Мілану згори. Вони вилізли на дерево самі, Мілани точно не було попереду. Тепер же, повернувся день, повернулась дівчина. Це було дуже дивно. Відчуття тривоги знову повернулось до грудей, стискаючи все всередині.

Ще декілька кроків і діти побачили чисте синє небо, всіяне то там то там невеличкими хмарками. Птахи, поодинокі, віражами розсікають повітря та співають. Так гарно та спокійно. Неймовірно.

​Друзі опустили голови та побачили Мілану, що сиділа, обійнявши коліна, тремтіла та плакала. Її губа була розбита, кров запеклась. Дівчина підняла погляд та всміхнулась. Вона знову заплакала та тепер від щастя.

- Як ти опинилась тут? – спитав Іван, насупивши брови, - я бачив тебе знизу, з оленями. Ти зни..

- Я вилізла на дерево, як тільки зрозуміла, що зможу зібратись з силами, - Мілана обірвала Івана та уважноподивилась на нього, - я сама не розумію як обігнала вас. Можливо, я вилізла з іншої сторони? Я не відчувала часу я тремтіла від страху.

Дівчина говорила швидко та не замовкала. Ліза підскочила до подруги та обійняла її за плечі, притулившись, заспокоюючи. «Все добре» - казала руда дівчина – «Все добре». Всі були так втомлені та налякані, що говорити далі не хотілось. Не хотілось розбиратись та шукати розуміння тому, що тільки що відбулось. Головне, що зараз всі разом, всі дійшли цілі. Лисиці рись, олені. Стільки всього впало на голову майже одночасно, але тепер все минуло.

Іван мовчки відійшов в сторону, задумався та почав оглядати все навколо. Діти встали поряд один з одним та почали крутити головами навколо. Ліс лише ліс. До самого горизонту. Жодної відкритої місцевості, жодної великої галявини. Лише ліс в усі сторони. Та саме жахливе, що саме цей дуб був найвищим навколо. Нічого схожого більше не було.

- Я була впевнена, що тут хтось буде , - тихо сказала Мілана, подивившись на дітей, - минулого разу я бачила, що тут щось заблищало. Але я оглянула дерево, немає нічого. Я думала, що можливо хтось залишив знак чи якісь речі. Та все пусто.

Друзі вирішили, що зараз настав час відпочинку. Місця було багато. Треба розкласти речі підготуватись до ночівлі. Лізти назад ніхто не хотів. Тварин ніяких не було але бажання теж від цього не більшало. Гілки великі, тому закріпивши себе мотузками можна спокійно переночувати. Було тепло, хоча сонце вже втомлено йшло до горизонту, на відпочинок.

Ліза вийняла з сумки трави та поділила між дітьми. Швидко перекусивши, друзі запили вечерю водою та лягли на гілки. Сил не було, все тремтіло та боліло. Мілана ж час від часу притискала руку до розбитої губи, морщилась від болю.

Як тільки почало темніти, як тільки діти лягли відпочивати, Іван тихо піднявся та підсів до Мілани. Він опустив ноги донизу та притиснувся до плеча дівчини. Озирнувшись по сторонам, хлопець нахилив голову та прошепотів.

- Мілана, поясни, що відбувається? – спитав Іван, - кажи що хочеш, але я бачив як ти зникла в повітрі. Мені потрібні пояснення. Ми наче з тобою на одній стороні.

- На одній, звичайно, - Мілана підсунулась ближче та пошепки продовжила, - мені здається, що я вмію змушувати все зникати. – вона замовкла та подивилась у вічі хлопця, намагаючись зрозуміти, чи той не почне вважати її божевільною, - я не знаю як це відбувається, але це вже було не в перший раз.

- Не в перший? – здивувався Іван, - це було тоді коли ти злізла з дерева?

- Так, але і це не вперше було, - Мілана підняла плечі, - мені здавалось, що то був сон, але майже кожен ранок я прокидалась, навколо сутінки як були сьогодні, та олень. Але не ця зграя оленів.

- Ти кажеш про того оленя, - підказав Іван, - якого всі бачать в перший день?

- Так, мені здається, що це був він, - погодилась Мілана, - мені здається, що він приходив та попереджував мене. Спочатку за вовків, коли я лізла на дерево. Потім про кров та крик дитини, коли ми зібрались до дубу.

- Поясни, - не зрозумів Іван.

- Щось відбувається зі мною чи навколо мене, - спробувала Мілана, - не зважаючи на день чи ніч, навколо мене з’являються сутінки, все зникає. Єдині кого я бачу – це олень, що попереджує мене та рись, що намагається мене схопити.

- Ти бачила ту рись? – здивувався Іван, - ми лише чули її нявкання.