Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

​Піднімаючись, без зупинок, дівчина майже досягла крони дерева. Ще трохи, вершина відкриє свій вид. Вона побачить все звисока. А можливо вона побачить того, хто в останній раз дивився на неї? Чи то просто дзеркальце, яке колись хтось залишив тут, піднімаючись? Або окуляри?

​Як тільки діти підбігли до дубу - не побачили ні табору, ні дітей, ні ознак життя навколо дерева. Лише дивне густе повітря, що перешкоджало просуватись. Лисиці не втримались, відступили. Але олені пройшли? Чи олені і так жили по цю сторону дубу? Але куди ж вони зараз ділись?

​Всі ці роздуми миттєво перервало грізне глухе нявкання. Мілана зупинилась, міцно вхопившись за кору, подивилась вниз через плече. До дерева підскочила рись та зашипіла. Хижак незадоволено дивився на Мілану та нервово махав коротким хвостом. Рись знову зашипіла та вхопилась передніми лапами за стовбур дерева. Вона грізно нявкнула та почала здиратись вверх.

​Дівчина затремтіла та чкурнула вгору. Вона розуміла, що нагорі чекають друзі, разом вони зможуть здолати ворога. Мілана одразу закричала про небезпеку, хай їїпочують, хай готуються до нападу. Величезна лісна кішка, з величезними кігтями, наближається. Вона спокійно може розірвати дитину на шматки і це пробуджувало страшенну паніку. Ще крок, ще один. Дівчина знову зірвалась, але в останню мить втрималась. Роздерла два пальці, але трималась міцно. Закричавши від болю, відчула сльози, що потекли з очей. «Я впораюсь!» - заспокоювала себе дівчина, дивлячись вверх. Вона не хотіла дивитись вниз, не хотіла розуміти наскільки близько хижак наблизився. «Я сильна, я зможу!» - останнє, що прийшло в голову дівчина, закривши очі, впустивши в голову темряву…

​Іван злізав вниз, прагнувши врятувати Мілану від оленів. Він зупинився та подивився вниз. Ось дівчина стоїть на колінах опустивши голову. Олені погрозливо опустили роги наставивши на неї. Ще мить і вони кинуться на неї, ще мить і вони вб’ють подругу. Треба поспішати, треба кинутись на роги найближчого. Можливо він зможе налякати тварин. Хлопець закричав та рушив далі.

​Він почув як олені зіскочили з місця та з жахом глянув на Мілану. Чи йому здалось, чи він марив, але несподівано дівчина розтанула в повітрі. Вона зникла, пропала! Як це можливо? Але тут одразу він побачив оленів, що зі всієї сили вдарили рогами один одного, розкидаючи землю навколо себе. Вона заіржали, почали махати мордами. Було видно як вони розкривають пащі, як тече слина. Божевілля.

​За мить, тварини розпутали роги та відскочили в сторони. Дівчини й слід простив. Де вона? Тварини самі були несподівано спантеличені. Хтось глянув вгору на Івана, хтось почав махати мордою в різні сторони. Ворог зник і це був факт.

​Хлопець ще декілька секунд висів на корі, дивлячись вниз, відчуваючи неймовірний страх. Іван швидко перевів погляд вверх, на друзів. Ті стояли мовчки розкрили рота та дивились в те місце, де щойно була дівчина. Вони теж бачили як вона зникла? Хлопець зібрав сили та вліз нагору. Виліз на гілку та схопився руками колін, тяжко дихаючи.

- Ви це бачили? – спитав Іван, розгублено шукаючи погодження в очах дітей, - ви бачили як Мілана зникла?

- Куди зникла? – не зрозумів Діма, - ми бачили як олені наскочили на неї, вони певно потягли її за собою.

- Олені відходять, опустивши роги до землі, - погодилась Ліза, - вони потягнули її.

- Я бачив, що Мілана зникла, - тихо сказав Іван та насупився, - нікуди олені її не тягли.

Друзі схвильовано глянули на Івана, розуміючи, що він втомлений та переляканий. Лише Костя стояв тихо, в сторонці, дивлячись на тварин. Та через деякий час саме хлопчик підійшов до стовбуру дубу та виліз нагору. «Треба йти далі» - тільки й сказав Костя, не коментуючи зникнення Мілани.

​Іван був спантеличений, але вже нічого не казав, рушив за Костею. Треба дійти цілі, чого б це їм не коштувало. Олені все ж не хижаки – заспокоював себе хлопець. Ну певно дійсно відтягли дівчину в сторону, він не побачив. А можливо просто страх домалював йому те, що вона зникла в повітрі. Божевілля!

Друзі піднімались до крони дерева, хватаючись за кору. Сили швидко закінчувались, але треба було дійти кінця. До того ж сутінки давили на голову, дуже хотілось сонця, променів та спокою. Замість цього навколо осіла тиша та давила на вуха.

Несподівано, десь майже біля крони дерева, діти почули рик та нявкання. Це була рись! Одразу опустили голови, вишукуючи хижака. Лише звук, ніякої присутності. Так було кожного разу, коли вони чули рись. Жодного разу, вона не виходила зі свого укриття. Як наче невидимий страж, що лякає, підганяє та викликає паніку та страх.

Діма крикнув іншим, виводячи зі ступору. Треба лізти далі. Там повітря, там сонце, там свобода. А чи буде свобода? Треба перевірити.

- Я тільки виліземо останньої гілки, - крикнув Іван, - буде привал. Вилазьте та готуйте зброю. Якщо рись вискочить, вона почне дертись на дуб. Це кішка, їй не перешкода дерево. Треба бути готовим.

- Так, звичайно, - відповіла Ліза тремтячим голосом, - але ти не відволікайся, тримайся міцно.

Іван зрозумів, що постійно зривається, ногами стає не міцно. Він майже висить на місці, адже інші вже майже вилізли. Декілька кроків, хлопець схопився за гілку. Діма та Костя простягнули руки та схопили Івана, потягли на себе. Всі впали на широку гілку та закрили очі. Вони страшенно втомились, мокрі та виснажені. Та олені позаду, рисі не видно. Ще декілька разів вони почули нявкання, але згодом воно несподівано зникло, як і в свій час, з’явилось.