Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

- Я бачу її, - затремтіла Мілана, - коли я в тому місці затримуюсь, з’являється рись та намагається дістатись мене.

- Ти так кажеш, наче, потрапляєш в інший світ, - хмикнув Іван, - паралельний світ чи щось типу того.

Несподівано, Костя підскочив на ноги. Він почав кричати та благати повернутись додому. Зараз і тепер. Він наче провалився в паніку, тремтів, плакав та схопивши Івана, затрусив того за плечі. Від такої реакції, друзі підскочили та відійшли на крок від хлопчика. Він впав на коліна, його трясло. Навіть Ліза, що завжди поспішала втішати, не наважилась підійти до малого.

- Нам потрібно йти додому, - кричав Костя, - нам потрібно це зробити саме зараз.

- Мілана, договоримо потім, - пошепки сказав Іван до дівчини, - Костя, що з тобою, - тепер він звертався до хлопчика, зробивши невеликий крок вперед.

- Нам потрібно йти додому! – знову повторив Костя, піднявши очі до Івана.

Група дітей ахнула та напружилась. Хлопчик дивився на всіх очима, чорними як ніч. В них не було нічого крім темряви. Несподівано Костя захрипів та почав тихо сміятись, низьким та гучним голосом, що ніс таку небезпеку, що діти відчули, як холодок пішов по спині, стискаючи всіх, лишаючи рухів та можливості зробити будь що. Мілана зрозуміла це одразу, оскільки вже не перший раз відчувала заціпеніння, але воно завжди приходило з оленем. Тварини тут точно бути не могло, але вона не могла в цьому переконатись, бо не могла навіть повернути голову. Лише Костя, його чорні очі. Він вже не здавався маленьким хлопчиком, якого завжди хотілось захистити.

​Малий підняв голову та подивився на дівчину. Чорні очіоцінюючи глянули на Мілану з ніг до голови. Хлопчик всміхнувся, захрипів та похилив голову в праву сторону. Потім підморгнув та засміявся таким низьким голосом, наче це була не дитина, а старець.