Tadelia Ross - Реліквія, Tadelia Ross

Розділ 20

— Тут неймовірно! - затамувавши подих від захвату дівчина відкрила рота. Її очі сяють, а тіло наповнюється тими рідкісними почуттями, коли ти неймовірно щасливий і наче дихаєш на повні груди. 

       Вони йшли стежкою лісу. Хмари закрили все небо, але погода була чудова. Вони йшли в середину лісу до озера. 

       Едвін міцно тримає дівчину за руку поки вони прямують до пункту призначення. І коли вони вже стоять на березі озера чоловік спускається на одне коліно, а дівчина широко відкриває очі від здивування. 

— Емілі, я довго думав над цим. Я тебе кохаю! Безмежно і понад усе на світі. І я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Ти вийдеш за мене заміж? - дівчина починає щиро і широко посміхатися, а тоді кричить від щастя.

— Так! Тааак! Я буду твоєю дружиною. - він одягає на безіменний палець дівчини каблучку, підхоплює на руки та кружляє. 

— Я безмежно щасливий. - чоловік шепче їй на вухо та опускає на землю не відпускаючи її. Вони обіймаються довго. Дівчина ж починає плакати від щастя та відсторонюється, щоб поглянути йому в очі. Едвін витирає обережно її сльози та цілує. 

— Я кохаю тебе, Едвіне! - каже дівчина між поцілунками.

— Я теж тебе кохаю, Емі! Дуже сильно. 

       Вони зробили багато фото природи і обов'язково фотографувалися самі. На заході сонця вони повернулися в будиночок, який орендували, але перед цим зробили купу фотографій заходу сонця, бо хмари розвіялися і з'явилося сонечко. 

       Емілі та Едвін сиділи біля каміну та грілися. Емілі знаходила в таких затишних осінніх днях. Все, що вона відчувала тут і зараз - це тепло, любов, затишок і спокій. Вони сиділи в обіймах на підлозі. Чоловік обіймав її зі спини та вкривав їх обох пледом, а дівчина сперлася головою йому на груди та нарешті розслабилася.

— Треба буде розказати про це друзям, а тоді сім'ї і... - вона посміхнулася та глянула на чоловіка. Він теж поглянув на неї.

— Прямо зараз? - він трохи здивувався. 

— Ні, повідомлю після приїзду. Зараз хочу насолодитися цим часом з тобою. - він дивився на неї ніжно, з теплотою, що неабияк гріло душу дівчині. 

— То кому ще ти хотіла про це сказати? Ти не договорила. 

— Я не знаю. Просто... з моїх родичів майже всі знатимуть, але з твоїх нікого нема. - вона відчула себе винною в тому, що чоловік залишився один... без сім'ї. Його очі вмить стали просякнуті сумом, хоч він і намагався це приховати. Едвін відвів свій погляд і вдивлявся у вогонь в каміні.

— У мене є друзі. Вони моя сім'я. Цього достатньо. - він поцілував дівчину у скроню, щоб бути переконливим.

       Він все ж сумував за батьками і за тим часом, коли все було добре, але вже ніколи не буде все так, як було. Чоловік готовий був боротися за те, що в нього є зараз, тому він відчайдушно намагався жити тут і зараз, але довгі роки самотності давалися взнаки. Едвін із сумом дивився на людей. Роки йшли, люди то приходили, то йшли. Близькі люди помирали і помирала маленька часточка чоловіка. 

— А знаєш, з друзями ти вже знайома, але я хочу познайомити тебе з однією близькою мені людиною. - він поглянув на дівчину з упевненістю в очах, бо нарешті відчув, що може їй відкритися. 

— І хто це? - дівчина була зацікавлена, бо вона не знала нікого, хто був би близький чоловіку. Емі подарувала йому легку посмішку та дивилася на нього своїми зеленими очима.

— Одна жінка з якою я жив достатньо довго. Вона замінила мені усіх, коли всі дорогі люди для мене померли. - він дивився з жалем, але добре тримався. - Я був розбитий вашою утратою. Злився, але не на вас... на себе, що допустив ваші смерті. Я... - він замовк, опустив погляд. Про себе він визнавав, що був слабкий, бо був одержимий. Сказати це в голос було занадто складно.

— Едвіне, поглянь на мене. - вона сіла рівно і напівоберта повернулася до чоловіка та взяла руками його обличчя змушуючи дивитися на неї. - Ти не винен в тому, що сталося. Давай нарешті забудемо про те, що було. Триматися за минуле немає сенсу... Важливі лише ми, тут і зараз. Ніщо і ніхто окрім нас. - майже пошепки мовила вона.

       Він дивився на неї і відчував полегшення. Вона була його заспокійливим, його втіхою. Йому хотілося розчинитися в її очах, поцілунках, обіймах, хотілося завжди оберігати її та бути поруч. Вона була цінним діамантом для нього, найдорожчою людиною, яку боявся втратити. 

       Едвін витягнув ланцюжок з-під светра, на якому був підвішений перстень. Це була реліквія, яку йому передали батьки. Каблучка з лілією. Чоловік надягнув ланцюжок на шию дівчині, а вона з нерозумінням дивилася на нього. 

— Це ж реліквія вашої сім'ї?! Чому ти...

— Тепер вона твоя.

— Я не можу її прийняти. - дівчина почала знімати ланцюжок, але чоловік спинив її та уважно подивився на неї.

— Може. І маєш. Ти вкрала моє серце, квітонька моя. Тепер ти власниця реліквії. Ми передамо її нашому сину, а він подарує її своїй коханій, а тоді вони передадуть її своєму синові. Така традиція. Та і реліквія має властивість знаходити справжні почуття і справжніх власників. - дівчина застигла в шоці. 

— Як це? - чоловік декілька секунд уважно дивився на неї, а тоді сказав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍