Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Чому?

– У мене клієнти. Я маю знайти заміну. Я не можу просто зірватися з місця.

– Твої клієнти – собаки, – сказав Ґреґ.

Я чув гнів у його голосі й метнув на нього загрозливий погляд, який він проігнорував.

– Вони покладаються на мене. Якщо я поїду, то маю знайти когось, хто підмінить мене.

– Господи! – Ґреґ роззирнувся. – Тут навіть ніде сісти обговорити це.

– Це точно, тобто можемо сісти на ліжко, – запропонувала Сі Джей.

– Що ж, це хороша ідея, – погодився Ґреґ.

Вони із Сі Джей пішли на ліжко обійматися. Кросівка зіскочила на підлогу, а я застрибнув до них і лизнув Сі Джей в обличчя.

– Максе! – фиркнула вона сміючись.

Ґреґ не сміявся.

– У-у… – промовив він.

– Ну ж бо, Максе, – наказала Сі Джей, беручи мене на руки.

Вона понесла мене до ванної, і Кросівка пішла з нами, плутаючись у ногах дівчини.

– Сидіть тут, – сказала Сі Джей.

Двері зачинилися, і ми з Кросівкою обмінялися нещасливими поглядами.

Сидіти тут?

Кросівка наблизилася й обнюхала мене, шукаючи втіхи, а потім підійшла до дверей і сіла в очікуванні – так, ніби я міг відчинити їх для неї. Кілька разів я дряпав двері й скавчав, а тоді відступив, згорнувся калачиком на підлозі й став чекати.

Трохи згодом Сі Джей відчинила двері. Я став гасати кухнею, нестямно радіючи, що мене випустили. Це було так весело! Сі Джей стояла боса, але знову взувала черевики з приємним запахом, стрибаючи на одній ніжці. Я поклав лапи їй на ноги, і вона всміхнулася мені.

– Привіт, Максе. Хороший собака.

Я замахав хвостом, радіючи, що я хороший собака.

– Ну, гаразд, – сказав Ґреґ. – Як не можеш, то не можеш. Я розумію.

– Пробач, треба просто попереджати раніше. Хоча б за день чи два. У парку я зустріла хлопця, який вигулює собак, – упевнена, він міг би мене підмінити, але я не знаю, як із ним зв’язатися.

– У таких справах попереджень не буває.

– Що ж… але ж уже скоро це не матиме значення, так? Тобто ти казав «лише кілька місяців».

Ґреґ озирнувся.

– Боже мій, ця халупа затісна навіть для Нью-Йорка, ти це знаєш?

– Ґреґу? Ти казав «лише кілька місяців». Так? Так?

Ґреґ запустив руку у волосся.

– Мушу бути чесним, Сі Джей. Справи не на мою користь.

– Що?

– Тобто… – Ґреґ оглянув кухню. – Це не дуже зручно.

– О. Так. Бо здебільшого я тобі для зручності. – Голос Сі Джей лунав сердито.

– Знаєш що? Ти завжди говориш зі мною цим знущальним тоном, – сказав Ґреґ.

– Знущальним? Ти серйозно?

– Ти знаєш, про що я.

– Ні, насправді не знаю. Що ти намагаєшся сказати?

– Нічого, лише те, що ти втратила колишнє розуміння й тепер висуваєш мені всі ці вимоги. Я спланував для нас цю дивовижну подорож, аж раптом ти не можеш поїхати. А ти ж знала весь цей час, із чим мені доводиться мати справу вдома. Я просто… я думав про це і…

– О Господи, Ґреґу, і ти кажеш це зараз? Наче не міг сказати щось раніше? Чи це тобі було «незручно».

– Це ти все почала. Я щасливий був поїхати в подорож і все таке, але тобі закортіло побрикатися.

– Побрикатися. Ого.

– Гадаю, може, нам на деякий час розійтися, перевірити почуття.

– Моє почуття до тебе – як до найгіршої помилки, що я скоїла у своєму житті.

– Гаразд. Усе. Більше образ від тебе я не терпітиму.

– Забирайся геть, Ґреґу!

– Знаєш що? Не я в усьому цьому винен! – крикнув Ґреґ.

Тепер я розумів, що Ґреґ завдає Сі Джей болю та сердить її, тож кинувся на нього з гарчанням, приміряючись до щиколоток. Він відскочив із дороги, а Сі Джей підхопила мене на руки.

– Спробує так іще раз – і полетить у мене під три чорти, – сказав Ґреґ.

Він теж був сердитий. Я намагався вирватися на землю, щоб укусити його, але Сі Джей міцно тримала мене.

– Геть. Негайно. І не повертайся! – крикнула Сі Джей.

– Шанси мізерні, – кинув Ґреґ.

Щойно Ґреґ пішов, Сі Джей сіла за стіл і розридалася. Я заскавчав і, коли вона взяла мене на руки, спробував лизнути її в обличчя, та вона змусила мене лежати на колінах.

– Я така дурна, така дурна, – повторювала знов і знов моя дівчинка.

Я анітрохи не розумів, що вона каже, але її переживання нагадувало відчуття, коли я був поганим собакою. Вона скинула черевики й незабаром узяла собі з холодильника трохи морозива.

Після того я довгий час не бачив тих черевиків. Майже щодня ми гуляли із собаками й часто йшли до парку, де я скрізь шукав запах Дюка. Жодного разу я його не відчув, хоч тут були сліди перебування безлічі собак. Кросівка ділила свій час між нашим домом і квартирою місіс Міннік, і це було чудово, адже я більше часу міг провести наодинці із Сі Джей. Дні ставали прохолоднішими, і я носив щільний светр майже щоразу, як ми виходили надвір.

Коли черевики нарешті з’явилися, я приготувався до нової сутички з Ґреґом, але був приємно здивований, коли, підбігши на стукіт, відчув, хто за дверима. Трент!

– Вітаю, незнайомцю! – гукнула Сі Джей, відчиняючи двері.

Вибух квіткових пахощів приголомшив мене: Трент тримав у руках букет. Вони обійнялися. Крізь квітковий аромат руки Трента злегка пахтіли милом і чимось олійним. Коли він нахилився глянути на мене, я помахав хвостом, звиваючись під його дружніми руками.

– Просто повірити не можу, як поводиться Макс у твоїй присутності, – сказала Сі Джей, проводячи його всередину й ставлячи квіти у вазу, від чого весь дім миттєво наповнився пахощами.

– Знаєш, мені ця квартира подобається набагато більше, ніж попередня, – мовив Трент.

– Ой, облиш. Можеш собі уявити, вони сказали мені, що тут є плита. А я кажу домовласниці: агов, це просто конфорка, плита – це коли їх кілька.

Трент присів на кухонну поверхню, що мені не сподобалося, адже я не міг його дістати.

– Гадаю, квартплата тут має бути значно нижча, ніж у пентхаузі.

– Ну, так, але ти ж знаєш Нью-Йорк. Усе одно виходить недешево. Та й гуляння із собаками йде не дуже: виявляється, коли втрачаєш відомого клієнта, заразом позбавляєшся й кількох невідомих теж.

– Але ж у тебе все добре?

– Так, усе гаразд.

Трент подивився на неї.

– У чому річ? – спитала Сі Джей.

– Ти дуже худа, Сі Джей.

– Ну ж бо, Тренте. Будь ласка.

Довгих кілька секунд вони мовчали.

– Гей, а в мене новина, – нарешті вимовив Трент.

– Тебе призначили керівником світової фінансової системи?

– Авжеж, але то було минулого тижня. Ні, це я… гм… про Лізл.

– Що?

– Я збираюсь освідчитися їй цими вихідними.

Я відчув, як Сі Джей охоплює потрясіння. Вона сіла на табурет. Я підійшов до неї, стурбований.

– Отакої, – промовила вона. – Це ж…

– Так, знаю. Між нами не все було гладко – здається, я розповідав тобі про це, але останнім часом… не знаю. Просто здалося, що так буде правильно, розумієш? Ми разом півтора року. Це наче давно назріла розмова, якої ми ніколи не мали, тож я подумав: час поговорити про це. Хочеш побачити обручку?

– Звісно, – тихо сказала Сі Джей.

Трент поліз до кишені, дістав іграшку й простягнув Сі Джей. Вона не дала мені її понюхати, тож я вирішив, що з цією іграшкою надто не побавишся.

– Що сталося, Сі Джей?

– Просто це якось… не знаю. Швидко чи що. Ми ж начебто такі молоді. Одружуватися.

– Швидко?