Володимир Худенко - Дим

Вони розібрали решту речей та застібали вже сумки, коли Лара вийшла до них у сорочці…

… І була вона в ній просто-таки неймовірна. Іра все правильно вгадала, і доладувала одежину теж якраз. Лара тепер розпустила своє гарне світло-руде волосся, і воно стелилось по плечах та спадало на вишиті ружі на рукавах. Самі рукава вона трошки закотила, і виднілись її тонкі бліді зап’ястя. А до сорочки вона вдягла такі матерчаті бежеві бриджі з зав’язками нижче колін, що до неї бозна-як пасували. Обута ж тепер була в легкі чорно-білі кеди… І чогось те все бозна-як пасувало до цієї привезеної ними сорочини, а може, якраз і те все, і сорочина пасували до ніжно усміхненого Лариного лиця, до її світло-рудого волосся і м’якого погляду світло-карих очей… так чимось схожих на Антонові.

Антон дивився на неї зачудовано, і немов верзлося йому в цю хвилю якесь чудне видиво – він бачив курні шляхи за селом і стиглі колгоспні ниви своєї юності, осьде молотять комбайни прогірклі хліби, і жайвір кричить в ясі:

– Лечу до бога з києм! Лечу до бога з києм!..

– Кий упустив… Кий упустив…

І падає в ниви.

Осьде сунуть машини по Роменській трасі, повні хлібів.

Осьде молотять на току коло комір, ось гурчить надсадно елеватор, а ось спішить на поля бортова машина Йвановича з обідом, і хлопці всідаються в покоси з алюмінієвими мисками, торохтять ними, сміються, і тиха спека стоїть полями, а там аж далі в мареві душного літа мигтять лісосмуги, і чути, як лисички смішно гарчать і тявкають – б’ються за здобич коло колгоспного скотомогильника, і небо голубіє до чорноти, і ні хмаринки, і сонна сарана повзе по вітровому склу…

Він бачив те. Осьде ставки в жабуринні, верба й очерет уздовж Сухого Ромену. Осьде їхня ряска, їхня мутна вода, масляна плівка од шлюзів, подихи душного літа – занурюй лице, пий і занурюй лице… Осьде вечірня заграва над водосховищем. Чумні тумани вздовж предковічних боліт. Занурюй лице. Він чув, як тріщить осока вздовж обмілілих канав, як кумкають жаби, як падають роси в принишклий пирій. Осьде полуночні вулички Карабутова, і тьма, і тьма, й тополиний пух по теплому асфальту, шурхіт берізок, немислимі зорі над сонним селом… З померклої пам’яті на нього дихнуло далеке прогіркле літо.

Він чув його запах, його полиновий, вербовий, болотяний, медовий, пшеничний запах. Він чув завивання понурих вітрів по околицях, чув ламкі голоси жінок з концерту в клубі:

– На святій неділі

На білій березі

Сиділа русалка

Та питала літа…

– Гарна дівчина? – спитала Лариса, ніяково всміхнувшись.

– Красунечка… – вражено видихнула Іра. – Ну просто… Антоне, скажи!

Вона штовхнула чоловіка, і собі всміхнувшись.

Він же лишень легенько струснув головою, зачудовано позираючи на сестру.

Лара шмигнула до ванної, і в розкриті двері було видно, як вона вихиляється там перед дзеркалом і так і сяк.

– Теперь я абсолютно счастлива!.. – видихнула вона, всміхнувшись, і вийшла назад на кухню.

Антон з Іриною стояли поруч коло сумок і позирали на неї мрійливо.

– Господи, как же я рада вас видеть!.. – схвильовано видихнула Лара і в раптовому пориві ніжності згребла їх обох в міцні обійми.

Вони теж лагідно обійняли її, а як Лара відсторонилась, то її очі знов зволожились і блищали, Ірині теж. Антон окинув швидким поглядом своїх дівчат і одчув якусь полегкість, свіжість у впалих грудях, немов ізнов вдихнув отой далекий запах пшеничних нив і прогірклого, відцвілого літа.

Й чого він мордувався? Бозна й чого. Усе ж гаразд, осьо стоять перед ним дві найближчі, найдорожчі його людини – кохана дружина, люба сестричка… І в кахельній кухоньці якось так затишно, покійно, і невеликим охайним селищем під Смоленськом стелеться тиха осіння днина, а за вікном клумба з червоними маками, й стихли надсадні вітри.

– Так… – Лара змахнула раптову сльозу. – Бутерброды с ветчиной, годится? А, нет, секунду, секунду…

Врешті вона полізла до холодильника і видобула відти дві баночки з червоною ікрою, одну почату, а одну ні, пакунок із крабовими паличками та якісь заправки – майонез, чи кетчуп, чи соус який…

Вона нарізала хліб і вміло лаштувала їм бутерброди з яловичиною, маслом та зеленню, потім зробила декілька з маслом та червоною ікрою, розпакувала крабові палички… Іра поривалась їй помогти, та Лара силоміць всадила її на стілець. Антон також всівся за стіл.

Словом, Лариса, хоч і прибіднялася, а розставила перед ними бозна-які наїдки. Шинка копчена і варена, на бутербродах і так, бутерброди з червоною ікрою і лососем, крабові палички з соусом, консервована печінка тріски і оливки, та ще якийсь делікатес у бляшанці, про який Антон і не знав… А ще був сік у пакунках та фрукти – апельсини, банани…

– Пригощайтесь, – видихнула Лара врешті.

Антон показав їй на стілець, мовляв – сідай.

Вона неуважно махнула рукою на те, але Антон схопив її за ту руку, а Іра за другу, і ото так всадили за стола. Вона й посиділа трошки з ними, наминаючи бутерброд, а тоді спохватилась і розвернулась до Ірини:

– Ах, вот же, не похвасталась…

І вона показала Ірі каблучку, золоту витончену каблучку з продовгуватим рубіном на безіменному пальці своєї правої руки. Дівчата обговорювали каблучку, а Антон позирав на них, мляво всміхаючись, тоді вони ще почаювали з привезеними ними ж цукерками, погомоніли про їхнє життя-буття в селі, і врешті Лара запропонувала їм відпочити в її кімнаті.

– Там у залі хлопці саме сплять… Ще не всі пороз’їжджались ото, – пояснила вона, сміючись.

У залі нібито відсипався Юлин кавалер та ще якийсь москвич.

Врешті Іра захотіла остатись із Ларою хазяїнувати, бо, мовляв, виспалась уже в поїзді та автобусі, а от Антона вони таки вклали – хоч і з клопотом. Він відмовлявся, але дівчата його ледь не під