Аліна Гончарова - Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова

- І ви цілувалися з ним?  І як це було?  І що ти відчула?

Я закотила очі до неба з благанням заткнути Громову якимось із наявних способів.

На жаль, неба з мене не спостерігалося.  Проте штукатурки було достатньо.  Шкільна стеля, що з нього взяти.

- Давай після уроків поговоримо?  - З надією поцікавилася я.

- Ще дві години?  - злетіла Маша, але, помітивши мій страждальний вираз обличчя, замовкла.  – Дві години, то дві години.

Але коли пройшла вищезгадана пара годинників, мій настрій почав неквапливо наближатися до позначки «нижчої за середню».  Мав бути допит Громової, а це вам не жарти.

Під прицільним пильним поглядом подруги я докладно розповіла сагу про свої вчорашні пригоди.

- Ммм ... а Міша там теж був?  - Поцікавилася Маша.

Я подивилася на Громову як мінімум незрозуміло.  Я їй тут щиру історію про Алекса розповіла, а її хвилює тільки те, чи був Рудий вчора на вечірці.  Важкий випадок.

- Ми приїхали, - зауважила я, показуючи додому.

– Хіба?  – погляд Маші вагався між «я трохи випила» та «я танцюю п'яною на столі».

Я запевнила подругу в тому, що ми дійсно досягли пункту призначення, тобто мого будинку, і для достовірності навіть добре потрясла за плече.  Останній жест, до речі, спрацював на славу.
Громова, начебто, стрепенулась і тепер хизувалась до ганку.

Толкнувши кілька разів двері і отримавши зсередини пораду «взагалі-то вона на себе відкривається», Маша все-таки зайшла в наше скромне житло в пошуках завзятого порадника, який зробив висловитися хвилиною раніше.

Зайшовши до вітальні слідом за подругою, я стала глядачем цікавого видовища: Алекс і Міша розвалилися на дивані, а Громова з нерозумінням дивилася на них.

- Хіба ви не в інституті повинні бути, холопи?  - Запитала я, мляво кидаючи ключі на тумбочку.

- У нас пари вже давно закінчилися… - ліниво простяг Миров.

- А як у тебе з тим хлопцем, про якого розповідав Ілля?  – посміхнувся Багров, який незрозуміло звідки взявся.

А цей дурень тут що забув?

Я, звичайно, дуже рада, що навіть цей дегенерат мною на даний момент так цікавиться, але хотілося б уникнути такого активного втручання в моє особисте життя.

Так, у мене її немає.  І як я могла тільки забути?

- Чого замовкла?  – посміхнувся Андрій.

Я посміхнулася у відповідь і, високо піднявши праву руку, показала хлопцеві той палець, який завжди досить тонко натякає співрозмовнику на нашу скромну думку про його дії.

- Я прийшов до вас із новинами!  – сповістив Багров, сідаючи на диван поруч із Мішою.

- А втечеш з ноги, - пробурчала я, але все ж таки дала бідному алкоголіку шанс висловитися.

Та й як можна заткнути людину, від якої вражає коньяком та цигарками?  Як з'ясувалося, в нюху перевертня є деякі мінуси.

- Я з'ясував, де Олена живе, - гордо заявив Андрій, не звертаючи на мене жодної уваги.

- Розумниця, візьми з полиці пиріжок, - похмуро пробурмотіла Громова, штовхаючи Багрова в бік.

- За що?  – не зрозумів той.

- За все добре, - озвалася подруга, відходячи від вампіра.

Погляд Багрова а-ля «де ж я тоді так накосячив» викликав деяке розчулення, якщо не жалість.

- Можемо зараз поїхати, - запропонував Рудий, розглядаючи при цьому Машу.

- Ні за що, - закрутив головою Миров.  – Коли ти за кермом, то навіть на кілометр підходити небезпечно.

- Ти мені все мотоцикл пробачити не можеш?  – запитав Міша.  - Та гаразд, я ж його зовсім легенько подряпав.

На Сашу було страшно дивитись.  Волан-де-Морт відпочиває.

- Пам'яте крило і вибиті геть-чисто фари - це ти називаєш, легенько подряпав?!  – здійнявся Миров, свердлячи друга поглядом.

Рудий винувато опустив погляд у підлогу.  Весь вигляд хлопця говорив про його глибоке каяття.

- То ми їдемо чи ні?  – не витримала Маша.  - Я, звичайно, розумію, що вам хочеться згадати свої колишні пригоди, але зараз, як сказав один недалекий тип, не час.

"Недалекий тип", який все чудово чув, невдоволено пирхнув, але рота відкривати не став.  Правильно, Багров.  Як я бачу, жити тобі поки що не набридло.

Міша роздратовано скривився, але все ж підняв свою ліниву дупу з дивана і поплентався надвір. Алекс не відставав.  Мій в'їдливий братик, напевно, вирішив особисто переконатися, що Рудий не сяде за кермо автомобіля.

- А ти що замовкла знову?  - Прив'язався Багров.

Ах, як я могла забути, що цьому кретину знову робити нічого?

- Соліпсизм свійської птиці по відношенню до нежувальних ссавців
загону парнокопитних не розглядається, - пояснила я, насолоджуючись відкритим ротом офігелів хлопця.

Якщо хочете заткнути людину – кажіть повне марення, яке він нізащо не зрозуміє.  Та й будь-яку народну мудрість на кшталт «гуска свині не товариш» можна показати в зовсім іншому репертуарі.

- В сенсі?  – не зрозумів Андрій.

- Це тільки для обраних, неповноцінний ти наш, - відреагувала Громова.

Багров забурчав, але все ж таки поплентався до транспортного засобу Мирова.

- А ти ще й мотоцикл вмієш водити?  - Пристала я до братика.

- Звичайно, - відгукнувся Алекс.

А я наївно вважала, що смерть від скромності мені не загрожує.  Виявляється, я жорстоко помилялася.

Коли ми підійшли до автомобіля, всі згадали, що машина, власне, не гумова.  Тому доведеться потіснитися.

Миров задоволено зайняв сидіння водія, я ж моментально зреагувала і плюхнулася спереду.  А Маші, Андрію та Міші довелося абияк воювати за вільний простір у задній частині транспортного засобу.

- Ми що, все на одній машині поїдемо?  - Уточнив Багров, прискіпливо дивлячись на малесенький п'ятачок, залишений для нього.

- Зрозуміло ж, - обізвався Алекс.

Андрій все ще сподівався, що його друг жартує.  Але, на жаль, надії хлопця танули з кожною хвилиною.

Довелося Багрову пхати в бік Рудого і влаштовуватись якось третім у ряду.  Це йому, здається, не сподобалось.

Миров усміхнувся і натиснув на педаль газу.  Незабаром ми їхали рівним шосе під незадоволені і дратівливі репліки з Камчатки, тобто від позаду сидячих.