Світлана Литвиненко - Хочу тільки тебе, Світлана Литвиненко

Розділ 23

  Кіра у пригніченому настрої повернулася додому. Думки терзали і душу, і серце. Водночас думала про них обох, але більшість думок були про Тимура. Він приїхав і сказав, що не може без неї, що кохає. А може він її знову обманює? Хоче бути з нею на той період поки, будуть в Україні Оля зі своєю мамою. І саме через їхній приїзд вона не вірить Тимурові до кінця. Артемові теж не вірить. А думка про те, що вони брати взагалі майже вбиває, знищує з середини. Який все-таки цей світ тісний… Артем і Тимур рідні брати і вона, Кіра, нізащо не хоче ставати між ними і не буде. Серце-то її вже давно зробило вибір у бік Тимура, але розум говорить, що треба відмовитися від них обох.

   І мова зовсім не йдеться про Артема, бо вона більше вже не кохала його. Колись кохала, але нині вже ні. І жодного разу не мріяла про те, щоб знову з ним зустрічатися. Про Артема вже тоді забула, коли зустрічалася з Олексієм. Олексія теж забула, але Тимура ніяк не вдається. Тимур, це той чоловік, якого обрало її серце. Але та образа на нього, ніби шкідливий вірус, який сковує, знищує. Образа за те, що він сказав про те, що хоче бути сам, що їй буде краще без нього. Образа за те, що тоді розлучився з нею та відправив додому. Та віднині Тимур усвідомив те, що помилився, зрозумів, що не може без неї. І вона на це чекала. Але чому так важко кинутися в обійми тому, кого так чекала і кохала? Чому так важко перебороти і пробачити образу?

  На другий день з ранку Кіра як завжди приїхала до свого міні-готелю, який на очах набував гарного вигляду. Це двох поверховий міні-готель, який побудували у сучасному архітектурному стилі та мав: п’ятнадцять номерів, великий хол, зону рецепції, службові приміщення. Будівельна компанія, яка займалася побудовою цим готелем відмінно виконала своє завдання. Та в першу чергу це була заслуга Тимура, який обрав і вдале місце біля річки, і подбав про документацію та дозволи…, і  оплатив будівництво.

  На даний момент, перед Кірою стояла мета подбати про внутрішній дизайн свого міні-готелю. Адже затишна обстановка в номерах є запорукою успіху, так само як і якісний сервіс обслуговування. Отож треба серйозно підійти до набору персоналу. І Кіра залюбки була готова цим зайнятися і це знову завдяки Тимурові. Усе завдяки Тимурові. Та це зовсім не означає, що вона готова коритися йому і виконувати всі його побажання, бо вже давно з ним розрахувалася. І якщо на те пішло, то взагалі не просила його, щоб він її щось дарував.

-Хороший вийшов, відразу помітно, що розумна людина проектом займалася,- почула за спиною Кіра голос свого дядька Германа Федоровича,- але керуванням готелем – це відповідальний процес, який вимагає знань ведення готельного бізнесу.

-На що ви натякає?- та Кіра здогадувалася куди хилить Герман Федорович.- Гадаєте, що я не впораюся? Та запевняю вас, що у мене вистачить знань організувати досконалу роботу свого міні-готелю. Запевняю, що інфраструктура буде на вищому рівні. І ті постоянці, які побувають у моєму готелі хоч один раз, без сумніву, за хочуть повертатися знову і знову.

  Кіра намагалася робити акцент на слові «моєму», щоб дядечко нарешті зрозумів, що цей міні-готель тільки її і віддавати його вона нікому не збирається, тим більше йому.

-Я мав на увазі, що це буде дуже складно для тебе, адже проблеми, які можуть виникнути буде тобі не під силу вирішити,- Герман Федорович поправив свої окуляри загадково посміхаючись.

-Починаєте відверто погрожувати мені?- Кірі не було страшно, їй було неприємно, що саме її рідний дядько вдався до цих методів.

-Можна і так сказати,- Герман Федорович не став цього заперечувати,- але проблем можна уникнути і продовжити жити собі спокійно, ні про що не турбуючись. Отримувати на свій банківський рахунок щомісячний прибуток, яким як я вже обіцяв ділитися.

-Повторюю ще раз і востаннє, що я вам не віддам свого готелю. Він належить мені. А в керуванні ним, мені допоможе мама і тато, бо я хочу, щоб цей міні-готель був нашою сімейною справою,- Кіра відійшла на край доріжки, пропускаючи групу робітників, які попрямували до середини будівлі.

-А твій рідний дядько для тебе вже не твоя сім’я? – запитав Герман Федорович зачекавши, коли мимо пройдуть робітники.

-А хіба я мало для вас зробила? Завдяки мені…

-А завдяки мені… Давай не будемо, завдяки хто кому. Або цей готель ти віддаєш мені і отримуєш відсотки або він так і не запрацює і не буде належати нікому. Стане місцем для безпритульних собак та всякого зброду. Шкода, Тимур Андрійович скільки грошей виходить вклав у майбутні руїни. І щоб ти не думала, люба племінничко, що я тут тобі марні речі говорю, то я вже завтра підкину тобі так звану «головну біль».  Але двері мого кабінету для тебе ще будуть відчинені. Та пам’ятай, що вони можуть у будь-який момент зачинитися в тебе прямо перед твоїм носом,- сказавши це, мер міста пішов до своєї машини та поїхав, залишив Кіру на одинці з тривожними думками.

  Кіра сподівалася, що дядечко все-таки не стане втілювати у реальність свої погрози. Та це було наївно, марно, бо проблеми почали на неї сипатися з усіх боків. Почали приходити безкінечні, перевірочні комісії, які обов’язково знаходили, якісь порушення. І так майже щодня, та Кіра трималася і до дядечка не йшла. Нізащо не хотіла передавати йому свій міні-готель. Скоріше згодна звернутися за допомогою до Тимура, чим піддатися дядечкові. І врешті-решт таки змушена була прийняти рішення зателефонувати Тимурові. Насамперед, прийшлося дістати його номер телефону…

  Нервово ходила по квартирі туди-сюди тримаючи у руках свій смартфон. Вже декілька разів хотіла натиснути на виклик і щоразу зупинялася, бо наскільки для неї було тяжко наважитися на цей дзвінок. Відтоді, коли вигнала Тимура і Артема зі свого магазину, то ні разу їх не бачила і не спілкувалася з ними. І була вдячна їм, що вони все зрозуміли і не стали нав’язуватися. Чому вони так вирішили вона не знала і знати зовсім не бажала. А тепер ось сама готова телефонувати Тимурові і просити у нього допомоги, бо не хотіла втрачати готель, який він же їй і подарував.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍