Ліана Моріарті - Велика маленька брехня

я так схудла, ніби зробила це для нього. Але після цього всього у мене дивним чином змінилося ставлення до їжі. Щоразу, коли я їла, то ніби бачила себе збоку — як я їм. Бачила себе такою, якою він мене бачив: неохайна гладуха їсть. І моє горло просто… — Вона торкнулася рукою горла та ковтнула. — Хай там що, а ефект воно мало! Ніби шунтування шлунку. Я можу продавати ідею. Дієта Саксона Бенкса. Одна швидка, трохи неприємна сесія у готельній кімнаті — і ось результат — порушення харчових звичок на все життя. Дешево і сердито!

— Ох, Джейн! — сказала Маделін.

Вона згадала маму Джейн та її слова на пляжі «Ніхто не хоче бачити оце в бікіні». Їй подумалось, що мама Джейн могла закласти основу цього дивного, хворобливого ставлення до їжі. Сюди ж доклалися медіа та всі жінки світу, з їхньою готовністю нещадно критикувати самих себе, а Саксон Бенкс завершив справу.

— У будь-якому разі… Вибач за цю тираду, — сказала Джейн.

— Не вибачайся.

— І у мене не тхне з рота, — сказала Джейн. — Я перевіряла, ходила до стоматолога — багато разів. Але перед тим ми їли піцу, тож я пахла часником.

То ось вона причина надмірного захоплення жуйками.

— Ти пахнеш ромашками, — сказала Маделін. — У мене гострий нюх.

— Думаю, головним чином то був шок, — сказала Джейн. — Від того, як він змінився. Він здавався таким приязним, і я завжди думала, що непогано розбираюся в людях. Після того я відчувала, що не можу більше довіряти своїм інстинктам.

— І не дивно, — сказала Маделін. А вона його вибрала б? Повелася б на пісню з Мері Поппінс?

— Я не шкодую, — сказала Джейн. — Бо ж у мене є Зіггі. Моє чудо-дитя. Я ніби прокинулась, коли він народився. І для мене він не має нічого спільного з тією ніччю. Маленьке гарненьке дитятко. Лише коли він почав набувати певних рис та перетворюватися на маленьку особистість, я стала думати, що можливо... можливо він міг, розумієш, міг успадкувати щось від батька.

Уперше її голос зірвався.

— Щоразу, коли Зіггі поводиться не так, як завжди, я хвилююся. Як тоді, у день орієнтаційної зустрічі, коли Амабелла сказала, що він її душив. З усіх можливих речей, котрі лише могли б статися — душив. Я не могла повірити. І часом мені здається, що в його очах я бачу щось, що нагадує мені його, і я думаю: а що як мій чудовий гарненький Зіггі має таємну схильність до жорстокості? Що як одного дня він так само вчинить із дівчиною?

— Зіггі не має схильності до жорсткості, — сказала Маделін. Її відчайдушна потреба втішити Джейн переконала її у доброті Зіггі. — Він — чудовий маленький хлопчик. Я впевнена, що твоя мама має рацію, він — реінкарнація твого батька.

Джейн засміялася. Вона взяла телефон та глянула на годинник.

— Так пізно. Тобі треба повертатися додому, до сім’ї. Я тримала тебе увесь цей час, просторікуючи про себе.

— Нічого ти не просторікувала.

Джейн встала. Витягнула руки над головою, її футболка піддерлася, і Маделін побачила худенький, блідий, вразливий животик.

— Дуже тобі дякую, що допомогла мені зробити цей чортів шкільний проєкт.

— Будь ласка, — Маделін також підвелася. Поглянула на аркуш, де Зіггі написав «тато Зіггі». — Ти коли-небудь скажеш йому, як звати його тата?

— Господи, не знаю, — відповіла Джейн. — Може колись, коли йому буде двадцять, коли він буде достатньо дорослим, щоб я могла розповісти йому всю правду і нічого крім правди.

— Може, він помер? — з надією запитала Маделін. — Може, його зрештою дістала карма? Ти не ґуґлила його?

— Ні, — відповіла Джейн. На її обличчі відобразилися складні емоції. Маделін не могла розібрати: чи то Джейн каже неправду, чи сама думка про те, щоб ґуґлити про нього інформацію, робила їй боляче.

— Я поґуґлю цього покидька, — сказала Маделін. — Як там його звали? Саксон Бенкс, так? Я його знайду і вріжу йому. Має бути якийсь онлайн-сервіс «вбити мерзотника».

Джейн не засміялася.

— Будь ласка, не шукай його, Маделін. Будь ласка. Не знаю чому, але мені дуже не подобається думка про те, що ти його шукатимеш.

— Звісно, не буду, якщо ти не хочеш. Це я здуркувала. Ідіотка. Не варто над таким жартувати. Не зважай.

Вона простягла руки та обняла Джейн.

На її подив, Джейн, котра завжди лише підставляла для поцілунку щоку, ступила вперед та міцно її обняла.

— Дякую, що принесла картон, — сказала вона.

Маделін погладила Джейн по волоссю — воно пахло, мов щойно вимите. Вона майже сказала «Будь ласка, моя красуня», як завжди говорила Хлої, але нині слово «красуня» здавалося неприйнятним і загрозливим. Тож вона сказала:

— Будь ласка, моя люба.

Розділ тридцять третій

— У вас вдома є зброя? — запитала консультантка.

— Перепрошую? — перепитала Селеста. — Ви сказали «зброя»?

Її серце досі вискакувало з грудей від самого факту, що вона таки прийшла у цю маленьку кімнату з жовтими стінами, з кактусами на підвіконні, кольоровими плакатами з номерами гарячих ліній на стінах, дешевими офісними меблями та гарною старою дерев’яною підлогою. Офіси консультантів розміщувалися у будинку, збудованому десь у на початку XX століття, на Тихоокеанському шосе, що на північному узбережжі. Кімната, де вона зараз сиділа, мабуть, раніше була спальнею. Хтось тут спав, і навіть уві сні не бачив, що за якусь сотню років люди у цій кімнаті розповідатимуть свої ганебні таємниці.

Коли Селеста прокинулася зранку, то була впевнена, що йти не треба. Хотіла подзвонити та відмінити зустріч, щойно відвезе дітей в школу, але потім сіла в автівку, забила в навігатор потрібну адресу, поїхала звивистою дорогою, і всю дорогу думала: ось зараз вона зупиниться, подзвонить і вибачиться, скаже, що зламався автомобіль, і попросить перенести зустріч на інший день. Але вона все їхала і їхала, ніби уві сні, чи в трансі, думала про інше, про те, що приготує на вечерю, і ось — перш ніж вона це усвідомила — припаркувалася за будинком та побачила, як з нього виходить жінка, сердито пахкотить сигаретою, відчиняє двері старої білої автівки. Жінка була одягнена у джинси та короткий топ, її тонкі білі руки були вкриті татуюваннями, немов жахливими ранами.

Вона уявила обличчя Перрі. Його здивоване обличчя, зверхній погляд: «Ти ж це не серйозно, правда? Це так…»

Так примітивно. Справді, Перрі. Саме так. Приміська консультація, що спеціалізується на домашньому насильстві. Так було вказано на їхньому сайті, а ще — на депресії, тривожності та розладах харчування. На головній сторінці було дві одруківки. Селеста обрала їх, бо вони розташовувалися достатньо далеко від