Олександра Малінкова - Поліна, я на колінах!, Олександра Малінкова

ГЛАВА 33

Поліна.

- Тримай! - простягаю Лівії ключі від квартири. - Не чекай мене, прохолодно. 

Підморгує мені й крокує у бік під'їзду. 

- Я змерзла, тож розмова навряд чи буде довгою. - промовляю до крокодила Гени, відчуваючи, як на руках повставали сироти.

- Зручніше буде в автівці. - запропонував він.

- Може й так. - ствердно кивнула й пішла за ним у бік припаркованої машини. 

Відкрив переді мною дверцята. Зручно вмостилася на місці поряд з водійським.

- То про що таке нагальне ти хотів поговорити, що цього не можна було зробити в понеділок? 

Посміхається і на його щоках з'являються ямочки. 

- Така серйозна зараз, аж страшно!

- Я переляки не лікую!

- У яких стосунках ти з Данієлем? - запитує і вираз його обличчя вмить стає серйозним, навіть вилиці напружуються, доки чекає на мою відповідь.

- Це тема для розмови о другій годині ночі? - поглянула на приладову панель де світиться котра зараз година.

- Не зовсім. Але теж стосується.

- Ну якщо ти дізнався де я мешкаю, то і про мій родовід справки навів, певно! Чи я помиляюсь?

Двері блокуються. Натискає на газ, автівка зривається з місця.

- Що ти робиш? Ми так не домовлялись! - вигукую.

- Тебе до ранку відпустили!  - знову лукаво посміхається. 

- Куди ми їдемо? 

- До мене додому.

Затамовую подих. 

- Поверни туди де взяв! - вимагаю.

- Звичайно! ранком! 

Ось автівка плавно зупиняється біля красивої багатоповерхівки.

- Ходімо! - промовляє, розблоковуючи дверцята автомобіля.

Виходить перший і допомагає мені вибратися з салону його чорної Audi.

Вагаюся. Оглядаю будівлю. Звідси так легко не вибратися. Закрита територія. І я тут майже з незнайомим чоловіком. Тиша. Нікого немає. Ніч. До світанка ще так далеко.

- Не переймайся! - вмовляє, наче вже прочитав всі мої думки. - Я буду поводити себе чемно! Просто поговоримо, ранком відвезу тебе додому.

Переминаюся з ноги на ногу.

- Маю присягнути? 

- Ти пообіцяв! - примружую очі й нарешті зрушую з місця.

Його губи знову розпливаються в задоволеній посмішці. А чи не забагато він посміхається останнім часом?

Зайшовши у будинок  Клемков натиснув кнопку виклику ліфта. Якось не про те я думаю у цей момент. Асоціації з кабіною цього клятого механізму оживають, змушують тремтіти знову, переживаючи ці моменти. 

Та Геннадій запхав руки глибоко в кишені і відійшов на саму безпечну відстань з усіх можливих варіантів.

В його квартирі приємно пахне свіжістю та цитрусовими. Стільки простора. І захоплюючий вид на спляче місце через панорамне вікно у гостьовій кімнаті.

Зручно вмощуюся у крісло бежевого кольору.

- Тримай. - крокодил Гена простягає мені білу сорочку.

- Навіщо? - здивовано кліпаю.

- Ну-ну! - потирає збентежено потилицю. Це що? Чоловіки теж вміють соромитися? Тут вже я сама ледве втримуюся від посмішки. - Так буде простіше з тобою розмовляти і всілякі соромітницькі думки не будуть відволікати. 

Досить неочікувано та правдиво. Зважаючи на достатньо відверту сукню в якій я зараз знаходжуся. Ми ж не на побаченні врешті-решт, де жінка навмисно виставляє принади, щоб спонукати чоловіка на подальше зближення. Стає навіть трішки ніяково. Взагалі це не мій стиль. І якби не Лів, навряд чи придбала б цю сукню. Але сталося як сталося. Тож залишається вдягнути його сорочку. 

Мене одразу огортає приємний аромат кондиціонеру для білизни. Майже тону в цих приємних відчуттях.

- Тобі щось принести випити? - цікавиться.

- Так! Якщо є, апельсиновий сік.

- Звичайно! 

Йде на кухню, по дорозі розстібає рукава сорочки й закочує їх майже до ліктів. Повертається за декілька хвилин вже без краватки і зі склянкою соку.

- Чому ти привіз мене саме сюди? - Запитую. 

Доки його не було я зачаровано спостерігала крізь скло за життям нічного міста, підійшовши поближче до вікна. 

- Щоб ти пересвідчилась на власні очі, що в мене немає дружини! - стає поряд.

- Відправив до мами? - шуткую. 

- Я хочу тебе дещо попросити! - в мить стає серйозним, навіть сумним, як на мене.

- Що саме? - цікавлюся в нього.

- Це знову стосується Данієля. - він супиться, наче щойно проковтнув щось гірке. - Він не має знати про Софію і Зою. 

- Ну про Соню він вже знає! Вона його колишня дівчина як не як! А Зоя! Це донька Софії? - припустила я.

- Так! - він кивнув. - Софія поїхала з Києва майже шість років тому. 

- Зоя його донька? - озвучила свою здогадку і по виразу на обличчі зрозуміла, що вгадала. 

Відвернувся мовчки.

- А хто вони для тебе? - вже якщо почав, то я хочу знати про всі пазли цієї історії.

- Соня моя двоюрідна сестра, Зоя племінниця. Єдині мої рідні. І повір, за низ я розірву будь-кого. 

- То от чому ви ворогуєте з моїм зведеним братом! Але до чого тут всі інші, наприклад мій батько?

Вилиці на його обличчі напружилися, обличчя стало блідим.

- Коли Соня зрозуміла, що вагітна твої батьки вчинили досить непристойно. Клара звинуватила її у легковажності, що таким чином вона намагається вийти заміж за заможного хлопця. Твій батько спробував відкупитися. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍