Мартіна Зоріна - Неможливий романс , Мартіна Зоріна

— Навіщо лимон? — ошелешено запитала Кіра.

— Аби пляму відіпрати. Бо потім, буде пізно.

— Сліди від кави можна усунути за допомогою лимону. Це тобі не вино, Ельвіро, — я не втрималася від коментаря,— Тут необхідна сіль, та ще краще — просто викинь зіпсовану річ, — мовила я, продовжуючи жувати свій сніданок, відправляючи до рота яєчню, шматок за шматком.

— Це була моя улюблена сукня від Х'ю, — занила сестриця, розуміючи, що плями нікуди не зникають, а стають лише більшими. І потворними. В принципі, як і вона сама.

— Нічого, нічого, купимо нову, — мачуха заспокоювала сестрицю, поки та наче насуплене каченя клювало дзьобом.

— І доречі, Ельвіро, ти не даси мені візитку Орлова, — мачуха вмить перестала допомагати Кірі й повернула голову у мій бік, — Я ж обіцяла тобі організувати зустріч з ним. От і займуся цим в перший же робочий день, — Чого мені лишень коштувало видавити із себе ці слова та усміхнутися найбрехливішою посмішкою у світі.

— Це саме той архітектор, про якого ти мені говорила, люба?

— Так, так, — мовила мегера, — Його фірма найкраща в місті. А проєкти — просто геніальні. Якщо ми залучимо до справи його, то наші салони — стануть лише краще. Ти ж знаєш, любий, що гарна картинка завжди приваблює більше. А нашим приміщенням давно потрібен капітальний ремонт, — Ельвіра продовжує розпливатися в компліментах та вихваляти Ярослава так, неначе він її родич чи друг.

Мене чомусь дратувала така її поведінка, а серце прошивало дрібними кульками заздрості. Гнів накопичувався в мені та розтікався по тілу приторною патокою. Я жадібно ковтала повітря й щосили стискала прибори в руках. Так міцно та несамовито, що від цього німіли пальці.

***

Офіс батькової фірми знаходився за кілька кроків від центра міста й містив у собі кільканадцять кабінетів, що зручно розмістилися на чотирьох поверхах новобудови. Ця скляна конструкція була спроєктована та побудована три роки тому й досі вважалася гордістю сучасної архітектури нашого міста. Батько чимало зусиль вклав у свій бізнес, а тому не шкодував грошей на його розквіт. Найбільше у цьому світі, він любив свою справу й віддавався їй цілком та повністю. Саме робота була його справжньою дружиною, подругою, сім'єю. Інколи, мені видавалося, що навіть у ві сні він обмірковує нові проєкти.

— Доню, тут буде твій кабінет, — промовив батько, впускаючи мене в затишну невеличку кімнату зі світло-бежевими стінами та великим панорамним вікном.

— Чудово, — я видавила із себе скупу посмішку й цокаючи каблуками по паркету, пройшла до вікна. За склом вирувало місто: гуділи машини, ходили люди, легкий вітерець колихав крони дерев й розганяв сірі хмурі хмари.

— Я впевнений, що вже за кілька днів, ти зміниш своє ставлення до праці тут, — його голос став м'якше, ніжніше.

Я навіть обернулася, аби заглянути в оксамитові вири батька й впевнитись, що голос належить саме йому. І що він не лукавить, а насправді бажає відновити відносини. Хоча... після вчорашньої сварки, я не впевнена, що я зможу довіряти йому.

— Можливо, проте... — я ледь втрималась, аби не озвучити власні думки. Прикусила зубами нижню губу й повернувши погляд до панорами за вікном, продовжила, — У мене буде прохання до тебе, батьку. Точніше, я хочу укласти з тобою договір.

— Договір?

Гліб Вікторович підійшов і став поруч.

— Що це ти вигадала?

— Я погоджуюсь працювати на тебе, на цю фірму — я окинула поглядом стіни кабінету, — А ти допомагаєш мені з видавництвом Фламінго.

— Ти знову за своє? Челсі, я ж просив покинути це графоманство, — його вилиці сіпнулися, а брови зсунулись докупи.

— Так, я пам’ятаю. І обіцяю більше не писати, — Тут я злукавила, адже мої книги — частина мене, — Та я не хочу аби моє ім’я, ім’я твоєї доньки, змішували із брудом й думали, що їм це так просто забудуть.

Батько насупився й торкнувся рукою підборіддя. Замислився. В його очах я бачила вагання. Він не до кінця вірив мені, або ж просто не хотів братися за таку справу.

— Ти ж розумієш, що їхні дії, ця крадіжка, це як плювок в обличчя. Не тільки мені, а й тобі.

Я ніколи не вміла маніпулювати людьми. Та й не бажала займатися подібним, але зараз це був мій єдиний вихід. Вчора вночі мені зателефонував Попов і ошелешив новиною — жоден із його юристів не бажав представляти мене у суді. Ніхто не захотів тягатися зі Фламінго, називаючи цей суд «дохлою справою». Невже адвокатам вже не потрібні гроші?

Я ніяк не могла заспокоїтись та осягнути сказане адвокатом. Мене злила дана ситуація. А ще відчуття власної слабкості та безвиході. Я була наче той кролик, що потрапив до пастки кмітливого мисливця. Я була за крок до падіння у прірву. І це деморалізувало.

— Розумію, Челсі, твоє бажання виграти суд. Однак, це не так просто. Якось же це кляте видавництво зуміло видати твою книгу за працю іншого автора, — Він повернув голову на бік, — Ти хіба не підписувала з ними договір про співпрацю?

— То була лише спроба співпраці, — я гірко зітхнула, — вони взагалі не збиралися мене друкувати. Покидьки.

— А як же авторське право і подібна всячина? Хіба ти ніде не реєструвала свою працю? — Тут батько заговорив, як справжній бізнесмен. І в мені зародилася надія, що він все-таки допоможе. По-своєму, звичайно, та все ж.

— На жаль, ні. Це був експеримент.

І як виявилось, доволі таки вдалий.

— Гаразд, я спробую щось зробити, — Батько взяв мене за руку, потискаючи її, — Договір укладено, — промовив він, дивлячись мені прямо у вічі, — Якщо ти виконаєш мої умови, я обіцяю повну підтримку у суді. Мої найкращі юристи займуться твоїм питанням.

Я стиснула пальці довкола його великої грубої руки.

— Згідна, — промовила, не відводячи очей, й даючи зрозуміти батькові, що налаштована серйозно.

Напевно, прийшов час перестати ховатися й заявити про себе. Поборотися за свою свободу — питання життя та смерті. Буквально.