Надія Борзакова - Красуня та чудовиська, Надія Борзакова

Все частіше я прокидалася ночами від звуків ударів об стіну – в обладнаній під зал кімнаті на них стільки вм'ятин, що вже схоже – так задумано дизайнером. Бинтувала потім збиті в кров руки під його надсадне дихання, закушуючи губи, щоб стримати сльози. Але вони все одно текли по щоках, а Артур збирав їх губами, лишаючи потім солоний смак на моїх. Займаючись любов'ю, ми забувалися один в одному, а потім знову поверталися в жах, який став нашою реальністю.

- Я мусив тебе послухати. Тупий, самовдоволений, жадібний придурок. Не кращий за Пороха! Здалася мені та компашка, - часто говорив у серцях.

- Ви все одно рано чи пізно зчепилися б, - щоразу йому відповідала.

- Ти скажеш, що завгодно, щоб мене виправдати! - стискав кулаки до хрускоту, і на беззмінних бинтах майже завжди виступала кров, адже гоїтися вони не встигали.

- Це правда, ти знаєш, - торкалася його рук, він брав у них мої, притягуючи до себе.

- До тебе ніхто на гарматний постріл не наблизиться! Хоч і порушив інші, але цього слова додержу, віриш?

- А до тебе?

- І до мене, поки я тобі потрібен, - знову і знову повторював.

Я вірила йому. І сподівалася. Ось тільки й тоді ця надія існувала лише в моїй підсвідомості, просто я про це ще не знала. Не знала, що зворотний відлік увімкнувся набагато раніше... Не знала, як мало лишилося часу.

Ось уже закінчувалася осінь. За вікном сутінки навіть у середині дня через безперервний сніг з дощем. Артур сьогодні працював удома, "щоб не тягнутися до міста по такій погоді". Насправді для того, щоб я була перед очима, а це значить - трапилося ще щось. Я не питала. Чекала, поки сам розповість. Сиділа поряд з Артуром у кабінеті з ноутбуком на колінах, редагуючи чергову статтю з медицини. Фріланс допомагав і відволіктися, і хоч трохи зменшити кількість написаного бозна ким контенту.

Увімкнувся телефон Артура, і він вийшов із кабінету, а потім і на веранду. Підійшла до вікна – її з нього видно. Артур ходив з боку на бік. Навіс не захищав від крижаних крапель через вітер, але він їх не помічав. Розмова тривала всього кілька хвилин - тільки-но Артур перервав з'єднання, попрямувала до нього назустріч.

- Хоч би куртку вдягнув, - сказала тоном квочки.

- Так зігрій мене, - стрімко наблизившись, згріб мене в оберемок і відніс нагору. Такий холодний і напружений - я притулилася всім тілом, щоб справді зігріти якнайшвидше. У спальні грайливий настрій чоловіка різко змінився на якусь голодну одержимість. Він по-звірячому з одягом - той ошметками впав на підлогу, а зі мною ніби змучений спрагою мандрівник, що дістався до прохолодного джерела і неквапливо вгамовує її тепер, але смакуючи воду по краплині, замість того, щоб жадібно осушити його.

Тіло і розум насолоджувалися близькістю, що затьмарювала тривоги. Однак ті яскраво спалахнули знову, тільки-но Артур обережно вивільнився з моїх обіймів.

- Куди ти? - сонно просипіла я.

- Скоро повернуся, - схилившись знову поцілував, - спи.

- Куди ти? - голос більше не сипів, зате тремтів від страшного припущення.

- Та не бійся, маленька. Давно вже час поговорити, просто. Ти ж явно будеш за те, щоб ми сіли за стіл із чашками кави, а не виїхали до лісу зі стволами.

- Вночі кави не п'ють, - відсторонено промовила, стискаючи його руку.

– Все буде нормально, обіцяю.

- Я прошу - не йди! - вперше я просила його про щось подібне. Навіть зараз, незважаючи на дику паніку, що захлеснула мене, розуміла всю марність цього прохання, але інакше не могла. Моторошне передчуття - якщо поїде цієї жахливої ночі, більше не повернеться, забирало здатність не піддаватися паніці. Теж уперше. І, хоч імовірно, воно всього лише симптом різкого переходу від пристрасті до страху, чинити опір я не могла і не хотіла, - Артуре, будь ласка! Вночі навіщо? Зустріньтеся вдень! Що змінять кілька годин?

- Елізо, послухай..., - сигнал дзвінка перервав його. Не забираючи руки, в яку я вчепилася, Артур дістав черговий "секретний телефон. Цей" по-старому" розташовувався за тумбочкою.

- Так! - кинув у слухавку. До мене лише шуми долинали - ні слова не розібрати, як не розгледіти виразу обличчя Артура через темряву.

Я ніколи не була надто забобонною. Не вірила особливо в прикмети, знаки та інше і не збиралася починати. Однак, якби вся ця нісенітниця справді існувала, незабаром я отримала б підтвердження, що треба бути обережнішими з бажаннями. Адже вони іноді збуваються, як моє зараз, адже через секунду я дізнаюся - Артур нікуди не поїде. І радість від цього, знову ж таки - іноді, оберталася потім гіршим кошмаром.

- Лис мертвий, - промовив Артур, перервавши з'єднання, - і це не я і не хтось із наших.

- Значить ... Значить, все скінчено, так? – я кинулася йому на шию. І не помітила, що він промовчав у відповідь.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно