Ема Ноель - Я тебе до нього відпущу, Ема Ноель

Питань як таких у мене немає, але дещо я б хотіла прояснити.

— Наш шлюб буде фіктивним? — запитую, через силу підвівши на нього погляд.

Крива посмішка виглядає як насмішка, повна недоброго для мене передчуття.

— Фіктивним. Якщо ти не захочеш іншого.

— Я не… я не захочу! — вигукую. — Обіцяйте мені, що так і буде. І що ви подбаєте і про мою маму теж, щоб їй нічого не загрожувало. А потім, як ви казали, ми розлучимось.

Не знаю, звідки беру сміливість все це чітко сказати. Мабуть, страх теж діє по-різному. Зараз мною керує боязнь за свою безпеку й життя мами, тому страх перед цим чоловіком відходить на друге місце.

— Злато, — зітхає він і хитає головою. Посмішка стає м’якою, вже не такою лячною. І тон не такий жорсткий, наказовий. — Я захистити тебе хочу. Ти гарненька й на мій смак, заперечувати не буду, але силувати я тебе ні до чого не збираюся. Мені вистачає жіночої уваги з головою. Тому й кажу, що наш шлюб буде фіктивним, якщо ти сама іншого не захочеш. А щодо подбати — я вже дбаю, якщо ти не помітила. Біля палати твоєї матері буде цілодобова охорона, і після того, як її випишуть, теж. І ти теж віднині нікуди не виходитимеш сама, тільки з моїми людьми. І так, за рік, максимум два, ми зможемо розлучитися. Швидше обіцяти не буду, хоча теж можливо.

Розумію, що все одно мені нікуди подітися. Надія згасла, хоча здавалося, що життя налагоджується.

— Ну? — тисне Костянтин. — В мене обмаль часу, Злато. Так чи ні?

— Так, — видихаю, відчуваючи, як перед очима на мить темніє. 

— Номер мій зберегла? — запитує знову сталевим тоном. Хитаю головою. Поки не до цього було. — Збережи. І запам’ятай, якщо я дзвоню, де б ти не була й що б не робила, ти маєш одразу відповідати. Моїм людям можеш довіряти й не треба їх боятися. Вони тебе пальцем не зачеплять.

— Вони мене в багажник збиралися запхнути, — бурчу, кинувши погляд у бік того охоронця.

— Вони відразу подзвонили мені й доповіли про ситуацію. А я подзвонив тобі. Жартувати ці телепні не вміють, от і все, — каже Костянтин, усміхаючись. А от мені було зовсім не смішно. — Про дзвінки від мене зрозуміла? — карбує, знову змінивши тон на наказовий, беззаперечний з металічними нотками.

— Так.

— Прощайся з подругою і їдеш із ними, — киває на того самого охоронця. — На вечерю, думаю, встигну. Якщо виникнуть ще якісь питання, зможеш озвучити. А, ну і крім питань життя і смерті — мене дзвінками не турбувати. Для різних дрібниць, які тобі потрібні, є спеціально навчені люди.

— Куди їду? — видаю не своїм голосом.

На що Костянтин лише здивовано здіймає брови й хитає головою.

— Ти ж наче не дурненька. І ми щойно все обговорили, — вже майже зі злістю продовжує. — Ти їдеш до мене, де я точно знатиму, що тобі нічого не загрожує. Сьогодні мої юристи оформлять договір. Завтра ми одружимось, про що мають дізнатися всі, щоб тим, кому дуже кортить прибрати до рук ваш бізнес, стало зрозуміло, під чиїм ти захистом. А ті, хто не дізнається з новин і статей в інтернеті, побачать на власні очі на званому вечорі, який відбудеться трохи згодом, щойно Марина одужає. Всі питання, крім тих, про які сторонні не повинні знати, можеш ставити Марті. Це моя домоправителька. Або звертайся до Дениса, — киває в бік охоронця, в якого проблеми з почуттям гумору. — Поки що саме він відповідає за твою безпеку.

Після цього, кивнувши охоронцю, Костянтин швидким кроком іде геть. Відходить буквально на кілька метрів, сідає в автомобіль, з якого, мабуть, і вийшов, і їде. Яся поспішає до мене, але поки вона доходить, цей самий Денис уже стоїть наді мною. Не подобається мені блиск у його очах і ледве помітна хижа посмішка.

— Поїхали, — киває.

— Все гаразд? — саме підходить Яся.

— Так, зараз речі зберу й поїду до Костянтина.

— Допомогти?

— Якщо не складно.

Ми йдемо до автомобіля, в якому приїхали, але щойно я сідаю, Денис зачиняє двері, відрізавши мене від Ясі.

— Е-е! — обурено тягну й намагаюся вийти.

— Жодних сторонніх в автомобілі, — карбує водій. — Ми маємо охороняти вас, а не відволікатися на подруг. 

Я навіть відповісти нічого не встигаю, як попереду вже сідає Денис і блокує двері. І добиває мене наступними словами:

— Речі ваші зберуть і привезуть. Ви їдете відразу до Костянтина Васильовича і найближчі кілька днів звідти виходити не будете. Для вашої ж безпеки. 

— І для нашої теж, — хмикає водій. — Інакше бос нам голову відірве, якщо з її голови хоч одна зайва волосинка впаде.

Тобто я тепер ув’язнена? А як же навчання? А як же моє життя?..

Хоча про яке життя може йти мова, якщо маму мало не вбили? Доведеться трохи потерпіти, поки все вляжеться. Головне, що ми тепер в безпеці.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно