Юлія Бонд - Покохай мене, Юлія Бонд

Розділ 17

Озброївшись айкосом і чашкою кави, що охолола, сиджу на підвіконні, старанним почерком виводжу на папері рівні рядки.

"Привіт, сьогодні 16 серпня. Давно я тобі не писала, так?"

Усміхаюся, забруднюючи пожовклу від старості сторінку синім чорнилом.

Думки скачуть галопом, я ледве встигаю записувати їх у щоденник. За дев'ять років я не зробила жодного запису в блокноті, а сьогодні мене прорвало. У всьому виною поганий настрій і дощ, що невпинно ллється за вікном.

"Ми зустрічаємося з Данилом вже цілий місяць. Уявляєш? Точніше, наші рідкісні зустрічі навряд чи схожі на серйозні стосунки. Простіше сказати, ми просто трахаємося. Секс ульотний, але на цьому все…"

Зітхнувши, я відпиваю з чашки гірку каву, відчуваючи, як усередині мене рвуться тоненькі ниточки.

Ще одне тяжке зітхання, губи починають тремтіти, і ось вже перша сльоза котиться по щоці, стікає по підборіддю та падає прямо на свіжий напис у щоденнику.

Я часто говорю сама з собою. Не знаю: хтось ще так робить, нормально це чи просто я з шизою у житті. Але мені ніби пофіг, наодинці з самою собою я дуже балакуча.

– Мені його мало. З кожним днем ​​я відчуваю, як мене сильніше затягує у вир почуттів, і я розумію, що це в односторонньому порядку. Я його кохаю. Це вже точно. А йому зі мною просто комфортно, – промовляю, роблю невелику перерву, щоб затиснути губами фільтр стику та заплющити очі, візуалізуючи образ Данила.

"Він поїхав у відрядження. Учора. А я вже шалено за ним сумую. Але писати першою не збираюся, нехай не думає, що мені без нього ніяк".

Телефон відволікає. Відклавши щоденник убік, хапаю мобільний. Вдивляюсь в екран. Дзвонить Віка.

– Ти куди зникла, подруго? Зовсім за нас забула, – посміхається Віка, а мені не до веселощів.

– І тобі привіт. Зникла, ага, – без жалю в голосі.

– Зрозуміло. Кажуть, ви з Данею разом.

– Правду кажуть. І що? – я без наїзду, але виходить із претензіями.

– Та я нічого проти не маю, Насте… Ти не подумай. Я просто спитала.

– Я так і зрозуміла. Все нормально.

– Може, побачимось якось? Чи ви з Данилом дуже зайняті?

Усміхаюся, хоч подруга цього й не бачить.

Ага, зайняті, звісно ж. Наших зустрічей за тиждень можна перерахувати на пальцях однієї руки, ще й залишиться, але про це говорити точно не збираюся. Давно вже зрозуміла, що оголювати душу – небезпечно, особливо перед подругами – ці взагалі всі пліткарки та заздрісниці, з ними я ще більше фільтрую, що говорю.

– Ми сьогодні з дівчатами у караоке збираємось, давай із нами?

Ми – це маються на увазі під усіма дівчатками або Люда не в рахунок? Після того як колишня найкраща подруга вилила на мене капучино я не горю бажанням з нею бачитися. Бути дівчинкою для биття – точно не про мене.

– Якось іншим разом, – відмовляюся я.

– Насте… Ми без Люди. Знаю, ти за неї не спитала, але я і так тобі скажу, що після того разу, коли вся наша компашка зібралася на дачі у Євгена та Свєти, Люда перестала з нами спілкуватися. Чесно? Я дуже рада цьому. Не уявляю вас усіх на одній території і якщо вибирати між нею та тобою, то ми з дівчатами за тебе.

–- Е-м ... – Хрін знає що відповідати на подібне. – Дякую, напевно.

– Ну то що, Насте? Ми точно без Люди. Ти, я, Аня та Світлана, як у старі часи. Нам тебе не вистачає, дівчинко. Погоджуйся вже, а то ми втрьох припрімось до тебе і влаштуємо караоке у твоїй орендованій квартирі.

– Боюсь, мої сусіди не оцінять ваші крики, точніше, таланти.

– Ага, так. Ось тепер і подумай: чи варте воно того.

– Гаразд, умовила слабохарактерну.

– Чудово. Значить, о восьмій у "Квадраті" і тільки спробуй не прийти.

– Та прийду я, – закочую очі, тисну на червону слухавку "завершити розмову".

***

У караоке-барі гамірно. Віка зі Світлою співають уже третю поспіль пісню, а я сиджу за столиком у гордій самоті та не поспішаючи тягну з трубочки алкогольний мохіто. Розглядаю свій манікюр. Червоний лак. Р-р-р… Зараз він реально мене бісить.

– Добре сидимо, так? – Підсівши на вільне місце поруч зі мною, Аня штовхає вбік ліктем. – Насте, ну ти чого така сумна?

Знизую плечима.

– Все добре в тебе? Чи це надто особисте? – тактовно пробиває ґрунт подруга.

– Нормально все. ПМС, – кажу я.

– А-а-а, ясно.

Махнувши рукою, Аня кличе до нас офіціанта:

– Ось цій дівчині пляшку найсмачнішого шампанського та шоколадне морозиво.

– Ну навіщо, Аню?

Закочую очі. Шампанське із солодким нічого не вирішить. Адже річ не в ПМС насправді. Річ у тому, що мене всю навмисне вивертає від усвідомлення того, що мені без нього вже ніяк. А ще зовсім недавно я хизувалась самотністю, мовляв, мені по кайфу моя свобода, як і відсутність контролю з боку мужика.

Зараз все це ніби є. Данило мене не напружує, не контролює кожен мій крок. Мені начебто має бути звично, але мені насправді хріново.

Я не буду брехати самій собі та чесно зізнаюся, що хочеться від Потоцького зовсім іншого. Щоб як неандерталець: згріб в оберемок наче видобуток, закинув на плече і поніс у свій барліг.

– Насте, усміхнися, – широко посміхаючись, Аня заглядає в мої очі, а там сум не просвітний, мене просто ламає як алкоголіка в зав'язці.

Натягнуто усміхаюся.

– Я піду покурю.

– А шампанське? Насте, ну ти чого?

– Потім поясню, – вставши з-за столу, рухаюся до виходу.

Хрінова була ідея зустрітися з подругами. З мене нікчемна компанія, та що там нікчемна? Мені самій від себе гидко. Коли дівчата відриваються, веселячись на повну, я похмуро сиджу на дивані як надрукована. Очей не зводжу з мобільного, чекаю, коли від Потоцького прийде хоч одне повідомлення.

Але, млять…

Цей козел навіть не думає про мене згадувати!

Опинившись на вулиці, тремтячими пальцями вставляю стик в айкос. Пославши внутрішній голос, який твердить мені, що я маю бути неприступною королевою і ніколи не вішатися мужикам на шию, знаходжу в контактах номер Данила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍