Мішель Річмонд - Шлюбний договір

– Вам обов’язково треба побачити наш будинок, – каже Єва. – Приїжджайте якось на вихідні.

Я думаю, як би ввічливіше відмовитися, але Еліс відповідає:

– Так, звичайно, було би здорово.

Я ще не встиг нічого сказати, а Чак уже вибирає дату.

– Ми всі тут одна сім’я, так що поїздка до нас зарахується як сімейна подорож.

– Вирішено, – виривається у Еліс.

– У нас і басейн є, – додає Єва. – Беріть із собою купальник і плавки.

Близько опівночі гості починають роз’їжджатися. Тільки що у внутрішньому дворику стояли і розмовляли, потягуючи з келихів шампанське, тридцять осіб, а тепер тут порожньо, залишилися тільки ми з Еліс, Джин, Олівія та ще одна пара. Еліс явно не хочеться їхати. Я здивований. Вона завжди була більш комунікабельною, ніж я, і хоча ми обидва мало куди ходили останнім часом – тільки на ці дві вечірки, я думав, що ми ставимося до «Договору» однаково. Я думав просто: якщо «Договір» – не те, чим здається, і вийти з нього неможливо, потрібно звести до мінімуму спілкування з людьми з нього. Що менше ми їх бачимо і що менше вони бачать нас, то менша ймовірність, що у нас будуть неприємності. Спілкування з ними – ризик. Еліс що, забула про це?

Ми прощаємося з усіма, Джин проводжає нас до воріт. Поки ми йдемо до машини, ніхто не вимовляє ані слова. Я відчиняю дверцята і чекаю, поки Еліс у комірі, в короткій сукні і на підборах усядеться на переднє сидіння. Уже в машині я видихаю з полегшенням. Схоже, ми пережили перші три місяці в «Договорі».

– Було весело, – каже Еліс без всякого сарказму.

Виїжджаючи з парковки, я помічаю, що до воріт вийшов Ніл, і тепер вони з Джином стоять і дивляться на нас.

47

У вівторок Еліс отримує запрошення від Вівіан пообідати з нею в старому італійському ресторанчику в діловому центрі міста. Весь день я із занепокоєнням гадаю, про що вона збирається з нею говорити. Раптом керівництво знову придумало якесь безглузде покарання або припис і веліли Вівіан його нам передати? Або, може, ми успішно пройшли якийсь тест під час зборів і на нас чекають гарні новини? «Договір» узагалі здатний повідомити щось хороше? А може, комір знімуть?

Додому я приїжджаю о п’ятій п’ятнадцять. Сиджу біля вікна, читаю, поглядаю, чи не приїхала Еліс. О шостій п’ятнадцять під’їжджає її машина. Коли Еліс входить до будинку, я відразу ж помічаю, що хода у неї стала легшою, і взагалі вона знову схожа на себе колишню. Шарфа, який був у неї на шиї вранці, немає. Верхні ґудзики блузи розстебнуті. Еліс крутиться переді мною і посміхається.

– Комір зняли! – радію я, обіймаючи її. – Ну і як тобі «на волі»?

– Круто. Але незвично. Весь цей час м’язи шиї не діяли, і тепер я за це розплачуюсь. Піду ляжу.

Ми йдемо в спальню, Еліс лягає поверх заправленого ліжка. Я збиваю подушку, щоб Еліс було зручніше, і сідаю поруч з нею.

– Розповідай.

– Коли я приїхала в ресторан, Вівіан вже сиділа там, – починає Еліс. – У закритій кабінці. Офіціант ще ширму засмикнув, щоб ми могли спокійно поговорити. Вівіан жодного разу не згадала про збори. Сказала тільки, що отримала припис зняти комір рівно о першій годині дня, так що мені доведеться ще деякий час посидіти в ньому. – Еліс підводиться і поправляє подушку. – Я запитала Вівіан, чи можна залишити його собі.

– Це ще навіщо?

Еліс знизує плечима і знову відкидається на подушку.

– Сама не знаю. Просто на пам’ять. Вівіан сказала, що це проти правил.

Уранці Еліс, як зазвичай, рано їде на роботу, а я стою на кухні і роблю каву, коли лунає стукіт у двері. Велокур’єр, захеканий хлопчина років двадцяти, тримає в руках великий конверт з красномовною буквою «Д» у верхньому лівому кутку. Я пропоную йому пройти в будинок і попити води. Він іде за мною на кухню і без кінця говорить, ніби відповідає на питання, хоча я ще ні про що не встиг його запитати.

– Я – Джеррі. Приїхав сюди з Елко, штат Невада, три роки тому, у тутешній компанії знайшлася робота. Вона, правда, майже відразу ж закрилася, ось і довелося влаштуватися кур’єром.

– Часто такі конверти возите?

– Угу. Мені наперед платять. Розводжу зазвичай по середах, штуки по дві-три.

– А де їх берете?

– У маленькому офісі в кафе «Двадцять третій пірс». Там завжди один і той же чоловік сидить. Каже, я – їхній єдиний кур’єр, тому що довіряють тільки мені. До них так складно було потрапити! Біографію перевірили, відбитки пальців зняли, де раніше працював, розкопали. Правда, я не сам до них захотів. Вони мені зателефонували, сказали, що мене рекомендував мій колишній бос, а він на той час уже грівся на сонечку в Коста-Ріці на вкрадені з фірми гроші. Як тільки я пройшов відбір, мене відправили з першим дорученням. Звідтоді ось працюю по середах.

– Тільки по Сан-Франциско?

– Нє, ще в Іст-Бей, по всьому півострову, до Сан-Хосе і Марини. По місту на велосипеді їжджу, якщо далі – на машині. Не знаю, хто вони такі, але грошенят у них вистачає. Працюю я на них тільки по середах, а отримую стільки ж, скільки на всіх інших роботах за весь тиждень. Ой, напевно, я не повинен був усе це вам говорити. Але ж ви нікому не скажете?

– Не скажу.

Він кладе сонячні окуляри на стіл і дивиться на фітнес-браслет у себе на руці.

– Усе, мені пора. Ще потрібно в Сан-Матео встигнути.

Одягаючи шолом, кур’єр наче між іншим запитує: – А ви знаєте, хто вони?

Якщо мене знову перевіряють – а «Договір» це постійно робить, – то відповідь може бути тільки одна: – Гадки не маю.

Перш ніж я встигаю запитати що-небудь іще, він уже виходить із дому і сідає на велосипед.

На конверті ім’я Еліс. Я пишу їй есемеску: Тобі конверт з «Договору» прийшов.

У відповідь тільки:

Чорт…

Я приймаю душ і збираюся на роботу. Конверт притягує мій погляд, як магніт. Велика золота буква «Д», ім’я чудернацьким шрифтом. Я підношу конверт до світла, але розгледіти, що в ньому, не виходить. Кладу його назад на