Дженні Тінхвей Джан - Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан

як я горбилася над книжками й видавлювала з рота чужорідні звуки. Я хочу розповісти їй, як у бочці з вугіллям перепливала океан — і все задля того, щоб опинитися тут перед жінкою, яка хвалить мою англійську, вважаючи, що робить приємність.

Натомість я киваю та згинаю своє тіло в серп, щоб вона побачила, яка я вдячна.

В інших немає в запасі таких компліментів для мене. Один літній чоловік каже мені не витріщатися на нього й називає жовтим нехристом. Маленька дівчинка тицяє на мене пальцем і питає батька, чому я маю такий вигляд. Хлопець, не набагато молодший за мене, шкіриться й показує пальцями якийсь жест. Ще одна жінка відступає й гукає свого чоловіка. Той кидається й погрожує запроторити мене за ґрати за розмову з його дружиною. Це нагадує мені, як чоловіки дивилися на нас у мадам Лі, — ніби ми були чимось абсолютно іншим, а тому — страхітливим. У борделі вони вкладали цей страх на лопатки, коли тягнули нас у ліжка. Не знаю, як боротимуться з цим страхом тут, але починаю розуміти, що в місцевості Айдахо, яку ще називають Заходом, бути китайцем може стати рівносильно хворобі. Ледве не через день заходить хтось із людей шерифа й просить показати наші документи. Я протягую пожовклий папірець, який забрала в Семюела, — найдорожче, що тепер маю. Як і власник готелю у Сан-Франциско в ніч моєї втечі, люди шерифа не помічають різниці між мною та хлопцем, чия фотографія в моїх документах. Вони бачать лише китайця.

Більше, ніж будь-коли, я усвідомлюю, ким є. Простір між моїми очима й носом, між носом і губами, губами й підборіддям може бути чимось, що відрізняє мене від інших, навіть робить неповноцінною. Якби батьки бачили мене, то розсміялися б. «З чого це ти взяла, що інакша?» — запитали б вони. Але тут я справді інакша. Такою мене роблять білі люди. Бо чому вони тоді відступають убік, коли я проходжу повз, або уникають моїх очей чи шепочуть щось собі під носа так, щоб я не чула? Моє тіло вкрите складами іншої мови, як сувій царства, яке існувало задовго до них і ще довго існуватиме, коли їх не стане. Я — те, чого вони не можуть збагнути. Те, чого вони бояться. Як і всіх нас.

Але попри нашу «китайську» хворобу, кількість покупців зростає. Ціни надто привабливі для них, щоб від такого відмовлятися. Вони насторожено ходять крамницею, пурхають над полицями й одним оком розглядають товар, а іншим визирають когось, хто міг би впізнати їх і спитати, чому вони купують мило тут, у крамниці кулі, якщо далі по вулиці є чудовий американський магазин. Розплачуються вони мовчки — вивалюють монети на прилавок і вибігають на вулицю з опущеними головами.

* * *

Наприкінці березня, коли температура підіймається, а сонце кидає промінці в наші вікна, я бачу, як під крамницею збирається гурт людей. Було рано, і ми ще не відчинилися, тож я махаю до людей і показую на табличку «Зачинено» на дверях.

Мої жести залишаються без реакції.

Натомість народ гуртується біля входу. Декого я впізнаю: білий чоловік, який щодня проходить повз, але ніколи не заходить у крамницю, заглядає всередину, ніби може розпалити вогонь лише поглядом; біла жінка, яку я іноді бачу в гастрономі; світловолосий чоловік, який зайшов одного разу, щоб заявити, що ніколи нічого в нас не купить. Є ще багато інших, яких я не впізнаю, але їхні очі говорять, що мені достатньо знати когось одного, щоби скласти уявлення про них усіх.

У їхніх руках плакати з великими чорними літерами. «МЕРЗЕННА РАСА», — читаю на одному з них. «НЕДОРОСТКИ», — на іншому. «НЕХРИСТИ». «КУЛІ». «КИТАЙОЗИ».

Я ще намагаюся збагнути, що означають усі ці плакáти, коли натовп починає кричати. Спершу одним голосом, роздратованим і неприязним. Потім приєднується інший, цього разу різкий і гугнявий.

Далі ще один, розкотистий і лютий. Потім іще й іще, доки всі окремі голоси не зливаються воєдино. На моїх очах з людей вони перетворюються на постаті з шиями, руками, ногами й одним на всіх голосом — грізним, схожим на гудок потяга, коли той зупиняється.

— Китайці — геть! — скандує голос. — Геть, геть! Китайці — геть!

Один з білих чоловіків попереду натовпу виступає вперед і притискається обличчям до вікна, вишкіривши зуби. Я бачу два ікла кольору свинячих кишок. Його губи розтягуються по склу, а в щілинах між зубами блищить слина. Повіки розсуваються й оголюють тонкі малинові візерунки на білках очей. Коли він помічає, що я на нього дивлюся, то відступає та плює мені в лице. Плювок ударяється об скло та стікає вниз, але я все одно здригаюся. Натовп радіє.

Тепер усе стає на свої місця. Ці написи про нас. Вигуки про нас. Натовп тут зібрався через нас.

Нам вибігає з підсобки, почувши вигуки, які розбиваються об наші великі скляні вікна.

— Ми зачинені, — каже він спершу до мене. Потім його очі ковзають до натовпу, що зібрався на вулиці, до написів на їхніх плакатах — і його голос зникає.

— Вони щойно прийшли, — кажу йому, хоча розумію, що насправді кричу.

Однак Нам не рухається. Не знаю, через що йому випало пройти, що довелося пережити, але розумію, що з таким він, напевно, ще ніколи не стикався. Щось грюкає об скло, і ми обоє відскакуємо — хтось жбурнув гниле яблуко.

Я вирішую діяти; перш ніж наступний об’єкт полетить у вікно, я тягнуся рукою, щоб опустити жалюзі. Вони грюкають униз — і розлючені обличчя за мить зникають. Але їхні голоси й досі гримлять. «Якщо гнилі яблука й не розіб’ють вітрини, — думаю я, — то це зроблять їхні крики».

— Що нам робити? — питаю я Нама й відходжу від вікна ближче до нього. — Не можна відчиняти крамницю, коли на вулиці таке.

Нам потирає скроні, міцно заплющивши очі, і щось бурмоче.

— Наме, — голосно кажу я й цього разу трясу його за руки. — Що нам робити?

— Дай подумати, — відповідає Нам кволим голосом. Він уперше схожий на старого.

— Ми знаємо, що ви там! — горлає натовп. — Боягузи! Підступні виродки! Виходьте! Виходьте, чорнороті!

Навіть з опущеними жалюзі ми надто вразливі, надто відкриті. Те, що ми не бачимо їхніх облич, дало їм ще більше сили рости, мутувати у щось гігантське й смертоносне. Вони