Дженні Тінхвей Джан - Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан

Каніфоль лежить у шухляді під прилавком, акуратно запакована в коричневий папір і обмотана конопляною ниткою. Я дістаю її й кладу на прилавок.

— Скільки я вам винен? — питає юнак і дістає гаманець.

— П’ятдесят центів, — кажу йому, а голос не хоче виходити. Він киває й одну за одною викладає монети на прилавок.

Я мала б рахувати гроші, та натомість дивлюся на його руки. Красиві. Пальці довгі, кісточки посаджені глибоко, міцні та впевнені. Нігті широкі й плоскі, великий палець мускулистий, долоні гладкі. Ці руки більше схожі на віяла, ніж на руки. Вони ніби здатні розгорнутися й охопити весь світ.

— З вами все гаразд? — чую, як він питає мене.

— Даруйте, — кажу я, відводячи погляд. Згрібаю монети в долоню й кладу їх у касу. — Дякую. Приходьте ще.

— Чи можна зробити це замовлення щомісячним? — питає вже у дверях. Я бачу, як він стоїть, узявшись однією рукою за дверну ручку, і думаю, ці двері — єдине, що відділяє його від тепла крамниці й несамовитого вітру. Як мені хотілося б, щоб він залишився тут погрітися. Він повертає ручку. Я здригаюся, очікуючи, що вітер звіє його геть. «Не йди», — хочу сказати йому, та натомість лише киваю.

Він відчиняє двері. Вітер стогне, злегка задуваючи назад його пальто.

— Не мерзніть, — каже він мені, занепокоєно звівши брови.

Я бачу, як він віддаляється, — чорна пляма на тлі сірого дня. Опустив голову, ховаючись від вітру, одна рука на картузі, інша — глибоко в кишені тримає каніфоль. Я дивлюся йому вслід, аж доки він зовсім зникає, та воджу пальцями по місцю, де лежали його монети.

Сказавши Наму про каніфоль, я йду назад гріти руки біля печі. Роблю ними зо п’ять обертів і розумію, що гріти їх немає потреби. Ні обличчя, ні будь-яку кінцівку. Моє тіло вже горить.

* * *

Коли він пішов, я наказую собі триматися якнайдалі. Бо вже знаю це відчуття небезпеки: шкіра червоніє, ноги наливаються кров’ю. У шлунку відчувається голод, навіть якщо його щойно наповнила. Не знаю, чому цей юнак змушує мене так почуватися, але певна, що моє тіло намагається сказати мені: «Він — загроза». Цього разу обіцяю прислухатись. Я більше не попадуся. Більше не буде ні Джасперів, ні мадам Лі, ні Семюелів, ні сивих. Буду тільки я.

«Знову й знову, — казав майстер Ван, — відпрацьовуй штрихи знову й знову, аж доки не заплющиш очей — й ієрогліф зрине в повітрі. Доки не знатимеш щось так добре, що тілу залишиться лише слідувати твоїй волі».

Я готуюся до цієї миті, знову й знову піддаю себе небезпеці та чекаю на той день, коли зможу її розпізнати. Бути собою від самого початку вело мене тільки в пітьму. Натомість я тренуюся стирати, перевертати та відтворювати себе, аж доки мені залишиться просто зникнути.

* * *

Упродовж наступних тижнів я знаходжу спосіб зникнути, якщо юнак заявиться у крамницю. Я легко заскакую в підсобку й залишаюся там, аж доки почую, як двері знову відчиняються та зачиняються. Лум не розпитує мене, а лише дає вказівки, схилившись над своєю книгою. Нам, здається, завжди помічає, що я пішла, коли мене вже немає. А мені й байдуже. Для них я лише дивакуватий малий Джейкоб Лі.

Але принаймні я жива. В усякому разі мені вистачить повітря, щоб протягти ще одну ніч. Я наказую собі забути його, хай хто він такий. Вигадую ім’я почуттю, яке оселяється в мені, коли чую, як його голос лине крамницею. І переконую себе, що коли палаєш заживо, нічого доброго з того не буде.

5

У березні сніг досі йде: то сипле порошею, то ковдрою опускається на голови, доки все не покриє — кути, виступи, долини, вершини — геть усе навколо. Мені подобається дивитись, як світ змінюється від сніжного дотику — гілки вдвічі товщають під білим покровом, гострі скелі стають округлими й пухкими. Я тішуся, що все-таки існує велична сила, яка робить рівними людей і звірів та запрошує нас уклонитися перед тим, що нам непідвладне. У дні, коли в крамниці мало роботи, я гуляю містом та уявляю, який вигляд мають дерева влітку та чи є на них квіти. Вони можуть бути лавандовими, кораловими, білими. А після них можуть з’явитись ягоди.

Але справи у крамниці нарешті йдуть угору. Нам і Лум щасливі. А власник «Фостерз ґудз» — ні. Ми бачимо, як він мовчки й непорушно зависає біля нашої крамниці. Холод йому не страшний. Він важкоатлет, боєць. Гордість Пірса, за словами Лума, який знайшов замітку про Фостера в газеті «Пірс сіті майнер». У молодості Фостер був чемпіоном з боротьби, про що й досі нагадують його широкі, бичачі плечі та покалічені вуха. Від його виду мені ніяково — це інший вид загрози, ніж ті, з якими я стикалася раніше. Може, тому, що йому нічого не треба робити. Він знає, що його присутність сама по собі викликає тривогу.

Коли Фостер учетверте за тиждень затримується перед нашою крамницею, я запитую Нама й Лума, чи варто мені попросити його піти.

— Не розмовляй з ним, — гаркає Лум. Він підозріло ставиться до Фостера, як і до всіх інших, тож останніми днями тримає бухгалтерську книгу поближче до грудей, ніби це зробить крамницю непроникною.

Нам заламує руки, але в таких питаннях він покладається на Лума.

— Я не сумніваюся, що у Фостера добрі наміри, — каже він після того, як Лум пішов. — Він просто хвилюється за свою справу, як і ми.

А все тому, що в нас стає дедалі більше білих покупців. На моїх очах вони зливаються в одну велику білу істоту.

— Вітаю! Як ваші справи? Допомогти щось підібрати? — запитую їх. Я маю бути їхнім консьєржем, як каже Нам. Тим, хто може дати саме те, що зараз потрібно. Це ще один наш спосіб здобути перевагу над «Фостерз ґудз».

— Ви добре розмовляєте англійською, — каже мені жінка зі світлим крижаним волоссям, так ніби обдаровує мене дорогоцінним компліментом.

Я дякую їй, хоч і не знаю, у чому тут комплімент. А в душі хочу розповісти цій жінці, як саме я опанувала її мову. Розповісти про кімнату з маленьким віконцем, розміщеним так високо, що до нього не дістатися навіть добротною драбиною. Про стару з ціпком. Про те,