Франк Тільє - Пазл

Він обертається і кам’яніє.

Перед ним — його батько, його обличчя за десять сантиметрів від Іланового. Чоловік повільно кліпає очима, нахиливши голову, наче уважно роздивляється кожну рису синового обличчя. Рот трохи перекошений, наче його зняли з обличчя, а потім незграбно приклеїли на місце. Ілан переконаний, що спить, і в той же час він знає, що це відбувається наяву, що все цілком реально.

Хоча й неможливо.

Остовпілий, Ілан не втримується і опускає погляд вниз. Жозеф Дедіссе не стоїть на ногах, його тулуб обрубаний до рівня тазу і поставлений на каталку. Його блакитна сорочка м’яко спадає на сталь, прикриваючи край з розірваними сухожиллями і м’язами. На сталевій каталці кров’ю написана фраза: «Це реально, але не реальність».

Батько показує закривавлений палець і посміхається. У нього завжди були хороші зуби, але зараз складається враження, наче він проковтнув шліфувальну машинку.

— Минуло стільки часу, сину, ти тепер справжній чоловік. Ти добряче погладшав, але здається, у тебе все добре. Я хочу сказати, принаймні краще, ніж у мене. Схоже, мої ноги дали драпака.

Ілан уже не знає, сміятись йому чи плакати, і з глибини глотки виривається звук — суміш двох протилежних відчуттів. Він відчуває холодний дотик на щоці. Смерть завжди холодна. Батько торкається його щоки кінчиками пальців і знову посміхається. Залишившись без ніг, він нагадує Джонні Ека з фільму «Потвори» Тода Броунінга, який Ілан бачив безліч разів. Він не пручається.

— Що сталося, тату? Розкажи мені. Я думав, що ви з мамою потонули під час шторму, що…

— Тихіше, синку, тихіше…

Жозеф Дедіссе спирається на руки, щоб поглянути у віконце. Його каштанове волосся з незмінним проділом набік прилипло до лоба. Батько дійсно не змінився. Він з недовірою роззирається навколо.

— Вони всюди, синку. Вони споганили твої спогади. Але те, що ти повернувся сюди, означає, що ти починаєш виходити з-під їхнього контролю. Що чорні хмари поступово покидають твою пам’ять.

— Що я повернувся сюди? Ти хочеш сказати, що я вже приходив до цього моргу?

— Це не просто морг, це перехідний пункт. Твоя мама і я, ми чекаємо на Суд. Рай, пекло… Розумієш, про що я?

Ілан от-от упаде з ніг, він утомлений і нічого не розуміє. Він спирається на стіл, спиною до дверей. Він розмовляє з мерцем.

— Хто вони такі? Чого вони від мене хочуть?

Батько торкається вказівним пальцем до синової лівої скроні.

— Їм потрібне те, що у тебе ось тут: відповідь до загадки, доступ до всіх наших з мамою досліджень. Вони тиснутимуть на тебе до останнього, щоб ти видав їм інформацію. Вони думали, що зможуть потрапити до твоєї свідомості за допомогою своїх… експериментів, але лише погіршили стан речей, у результаті чого тепер ти все забув.

— Про які експерименти ти говориш? Цей слід від шприца — це вони?

— Авжеж. Вони вже давно оточують тебе.

Жозеф обертається, дивиться на простирадло, яким накрите тіло його дружини, тоді знову повертається до Ілана. Він шепоче:

— Я б так хотів ніколи нічого тобі не розповідати. Щоб ти ніколи не дізнався.

Він зітхає.

— Нізащо нічого їм не розповідай, навіть якщо згадаєш. Наші дослідження надто важливі для людства, для виживання нашого виду, вони ні в якому разі не повинні потрапити до рук негідників.

— Де вони? Де твої дослідження?

— Ти посередині драбини, синку. Правда — на кілька щаблів вище, на верхівці. Вона чекає на тебе нагорі. Заприсягнись мені, що відшукаєш її. Заприсягнись мені.

Ілан відповідає як син батькові:

— Я тобі присягаюсь, тату, але я не розумію. Цю історію про драбину, пекло, рай і все, що ти мені розповідаєш.

Раптом лампа над ними гасне і настає темрява. Потім чути звук кроків у коридорі. Ілан повертається до віконця, намагається розгледіти хоча б щось крізь скло, але за ним цілковита темрява.

Коли світло повертається, Ілан відчуває чиюсь руку на своєму плечі.

— Ми закінчили. Ми відвеземо вас додому.

Позаду копи і судмедексперт, вони проходять повз нього і зникають у тамбурі.

Двері зачиняються раніше, ніж Ілан устигає прослизнути.

І втретє він безсило дивиться, як вони віддаляються.

Лунає оглушлива сирена, від якої скло розлітається на тисячу шматочків, що врізаються в його обличчя.

36

Ілан підскочив.

Йому знадобилось декілька секунд, щоб усвідомити, де він: лежить на підлозі поряд з електричним стільцем. Біблія, карти Таро, розп’яття та малюнки, взяті з палати 27, розкидані поруч. Христос був відірваний від хреста і валявся у кутку, розбитий на шматки.

Він ледве підвівся, досі похитуючись. У коридорі вила сирена. Ілан не міг отямитись: він зараз спав? Це було справді дивно, бо у нього не було відчуття, що він прокинувся.

Він торкнувся своєї голови. Усі образи, звуки та запахи досі були всередині, у нього в голові, наче це був не просто сон, а скоріше спогади. Подорож у глибину самого себе.

Так, він досі чітко бачить стіни моргу, два столи, він пам’ятає, як якийсь чоловік підняв простирадла і як він, Ілан Дедіссе, ідентифікував обличчя своїх батьків. Більше жодних сумнівів: тепер Ілан був упевнений, що колись він упізнав на сталевих столах своїх батька та матір.

Цей спогад був захований глибоко у його пам’яті, а тепер знову опинився на поверхні.

Молодий чоловік мав подивитися правді у вічі: їхні тіла знайшли. Їм зробили розтин і, мабуть, поховали. Але чому тоді Ілан не пам’ятав цього до сьогоднішнього дня? Навіщо з його пам’яті стерли ці спогади і змусили його думати, що їх забрав шторм?

Ілан ще більше примружив очі. Він почув удалині церковні дзвони. Люди в чорному одязі сидять на лавах напроти двох трун. Поховання… Молодий чоловік відчував спротив у думках, щось потужне, що заважало йому докопатися до правди.

Він продовжував думати про цю суміш вигадок і спогадів, про цей неймовірний фільм, який щойно розгорнувся у його голові. Він знову чітко побачив столи, тіла. Трупи його батьків зовсім не були схожі на потопельників. Мати була одягнена у вечірнє вбрання, як і батько, тоді як, виходячи в море, вони одягались значно простіше. А що вже казати про уламки скла на їхніх обличчях? Цей чорний слід на батьковому торсі?

Наче від паску безпеки…

Тоді Ілан почув кришталевий низький чоловічий голос: «Ваша мати вилетіла через лобове скло, а батькові відрубало ноги листом металу».

Його батьки не потонули під час шторму, а загинули в автокатастрофі.

Заціпенілий, шокований, він продовжив свої внутрішні пошуки, він хотів глибше прокопати нору у своєму минулому, скористатися пробоїною, зробленою цим дивним сном. Навіть не сном, а якимось збоєм у свідомості. Двоє копів і судмедексперт продовжували нескінченно виходити з кімнати, щоразу промовляючи ту саму фразу: «Ми відвеземо вас додому». Секундна стрілка настінного годинника іноді рухалась у зворотному напрямку, час сповільнювався, а потім пришвидшувався. У Ілана виникла асоціація з пластинкою, яку