Джеймс Хедлі Чейз - Ось ваш вінець, леді

— сказав він, потискаючи їй руку. — Як мені тебе шкода. Ти не знаєш, що коїш. Тобі не можна одружуватися з оцим типом... таж він не годиться для того, щоби з ним взагалі хтось одружувався.

Марді лише засміялася з його слів.

— То ти нам допоможеш? — запитала дівчина.

— Ти справді хочеш зв'язати себе з оцим негідником?

— Насправді він милий. Просто ти не знаєш його так добре, як я.

Еккі поглянув на мене через плече і сказав:

— А ти нівроку постарався, загарбавши собі таку чарівливу дівчину. Авжеж, я вам допоможу, можете на мене розраховувати.

Я приніс пляшку скотчу, і ми з Еккі трохи випили.

— Мила, чи не могла би ти зібрати мої речі, поки ми з колегою все обговоримо?

Я показав їй, де мої валізи, та залишив Марді складати до них одяг. А тоді поспішно повернувся до Еккі та розповів йому всю історію. Він просто сидів собі та слухав, всотуючи у себе мою оповідку разом зі скотчем. Коли я закінчив, з його грудей вирвалося зітхання.

— Оце, я розумію, шикарна історія, — промовив колега. — Либонь, я навіть зможу її опублікувати колись, як тебе вколошкають.

Ото вже милий хлопець. Завжди вміє утішити та розрадити.

— Ніхто мене не вколошкає, — різко відказав йому. — Я збираюся засісти на дно і залишатися там якийсь час. Кеннеді дозволив пожити у його будиночку. Ми з Марді плануємо просто зараз одружитися та негайно вирушити туди.

Еккі почухав макітру.

— Мені в голові не вкладається, як тобі це вдається. Запопав собі таку чарівну дівчину, і то навіть пальцем не поворухнувши. Не можу такого збагнути — та й квит. Ото вже вмієш собі зарадити.

Я дав йому грошей.

— Ну, до роботи. Постарайся залагодити справи якомога швидше. Ми з Марді приїдемо до готелю «Бельмонт» і зачекаємо там, поки ти все владнаєш. Мені не надто хочеться надовго залишатися у цьому місті. Ну ж бо, рушай, а як усе зробиш — приїзди до готелю.

Я дав Еккі ще трохи випити, а тоді він пішов попрощатися з Марді. Еккі був славний хлопець, і я бачив: він щиро тішиться, що я знайшов таку дівчину. Еккі на свій триб був радий за нас, просто не показував цього.

Марді була з ним дуже люб'язна, і коли він йшов, то був схожий на кота, який допався до сметани.

Я стояв і дивився, як Марді спаковує речі. У неї це чудово виходило.

— І як воно — бути дружиною? — запитав дівчину, присідаючи навпочіпки поруч із нею.

— Ти маєш на увазі — робити усе це? — Вона зупинилася та поглянула на мене через плече.

— Саме так.

Марді зачинила валізу та сіла на неї, аби замки могли заклацнутись. Я їй допоміг.

— Я хочу бути доброю дружиною, — серйозно промовила вона. — Я хочу робити для тебе все.

Я засміявся.

— Будь обережною. Ти ще можеш передумати.

Зрештою ми спакували усі речі до валіз, і я послав по носія, щоби той спустив їх на перший поверх. Потім я розрахувавсь за квартиру, і так завершилось моє перебування у цьому домі.

— Гадаю, можемо рушати, — сказав я, роззираючись кімнатою. — Усі валізи вже внизу. Одягайся, мила, та поїдемо на вокзал по твої речі.

— Буду готова за хвилину, — відповіла дівчина.

Коли Марді пішла до іншої кімнати, хтось постукав у вхідні двері. Я подумав, що то носій, тож просто гукнув, аби він заходив. Двері відчинились, і на порозі постала Блонді.

Свого часу я пережив чимало потрясінь, але це перевершило їх усіх. Я не міг здобутися бодай на слово.

Блонді стояла на порозі та дивилася на мене. Її очі були підозріливі.

— Виїжджаєш, га?

— Якого біса тобі треба?

Протиснувшись повз мене, Блонді пройшла до кімнати, а тоді промовила.

— Схоже, ти не надто радий мене бачити, любчику. Хіба ж ти не казав, аби я приходила, коли захочу щось тобі розповісти?

Притишивши голос і сподіваючись, що Марді не почує, я проказав:

— Мене це більше не цікавить. Геть звідси, швидко. Я мав вже задосить твого товариства, на все життя вистачить.

І тієї миті зі спальні вийшла Марді. Блонді поглянула не неї достоту, як та змія, що поглядає на свою різдвяну вечерю.

— Отакої, — тільки й промовила вона.

Як же ж я люблю жінок, які так говорять.

Марді зблідла. Її обличчя стало білим, але не як аркуш паперу, а радше блакитно-білим, неначе порцеляна. Вона притисла долоню до губ і відсахнулася подалі від Блонді.

— Залиш мене на мить, — різко мовив я. — Вам двом нема потреби знайомитися.

Марді відвернулася та пішла до спальні.

— Зачекай... — сказала Блонді.

Однак Марді, не зупиняючись, увійшла до спальні та причинила за собою двері.

Блонді розвернулася до мене.

— То он воно як? — промовила незвана гостя, викрешуючи очима блискавки.

— Облиш ці балачки, — сказав я. Мені не хотілося нічого чути від цієї жінки. — Забирайся звідси, Блонді, і то швидко.

Вона похитала головою.

— Е, ні, ти так легко мене не позбудешся. Я маю про дещо з тобою поговорити.

Я пройшов повз неї та розчахнув двері навстіж, попереджаючи:

— Якщо за дві секунди ти звідси не вийдеш, я випхаю тебе втришия.

Цієї миті зі своєї квартири вийшов тип, який жив навпроти. Він застиг на порозі, вибалушивши очі. Та на нього я не зважав. Я просто зачекав, поки Блонді вийде геть.

Вона повагалася, та зрозуміла, що зараз не час і не місце для того, аби зчиняти бучу. Тож Блонді неквапно пройшла повз мене і ступнула в коридор, просичавши:

— Гаразд, падлюко, я ще зроблю так, що матимеш чимало клопотів.

— Облиш, — відказав я їй. — Ти мені не подобаєшся, і ніколи не подобалася. Тож, якщо хочеш залишитися при доброму здоров'ї, тримайся від мене якнайдалі. Інакше буде тобі кепсько.

Я зайшов досередини та зачинив за собою двері.

Марді дивилась у вікно. Я запитував себе, чи ця прикра зустріч не змінить її ставлення до мене. Коли дівчина почула, що я заходжу до квартири, то обернулась і підбігла до мене.

— Усе гаразд? — запитала вона.

Я взяв її в обійми.

— То була Блонді. Вона вже пішла. Як бачиш, ми не відкараскаємося від цієї