Ненсі Х'юстон - Розколини, Ненсі Х'юстон

— Крістіно, — звернувся дідусь до мами, коли всі взяли по кусню шинки та скибці ананасу, наклали собі батату і зеленої спаржі, — я чув, у вас з’явилися серйозні конкуренти.

Мама здивовано глипнула на нього — мовляв, що ти верзеш?!

— Ну, ці, як їх, британські жуки.

Мама засміялася.

— О, «Бітлз»! Так, вони дуже здібні.

— Ніколи не бачила абсурдніших зачісок, — зауважила бабуся. — Достоту віник на голові! Навіть очей не видно!

— Вони мені дуже подобаються, — тихенько мовила я.

— Браво, Седі! — зраділа мама.

— Що ж, — зітхнув дідусь, — можу сказати лише, що людство деградує. Тільки подумайте: за якихось два століття ми перейшли від вишуканих опер Моцарта до оцього: Yeah, yeah, yeah, I love you, I wanna hold your hand... Help! Рятуйте, люди добрі! На допомогу!

Він посміявся власному жарту і кинув Гілерові під стіл шмат сала.

— Річарде! — скрикнула бабуся. — Ти ж добре знаєш: собакам давати сало не можна! Це ж холестерин!

— А я у дитинстві сало любила, — замріяно мовила мама. — Хотіла стати Пані Товстухою в цирку.

— Невже? — здивувався дідусь. (Хіба він про це не знав? Чи забув?) — Іще одна дитяча мрія не збулась.

— А мені здається, що, відколи ми бачилися востаннє, ти ще більше схудла, — заявила бабуся.

— Однак почуваюся чудово, — відказала мама.

Я їх не слухала, бо впала у свого роду транс: я так довго чекала цього дня, а тепер, коли мама нарешті прийшла, я не знала, що мені робити, могла лише пожирати її очима; мама сиділа на протилежному від мене кінці столу, потоки сонячних променів лилися через вікно й утворювали навколо неї позолочений німб («Вона тут, вона тут, вона справді тут!»), я сиділа і не ворушилась, мов закам’яніла, слухаючи музику її голосу та спостерігаючи за граційними рухами її рук, аж раптом почула: «Седі, не хочеш переночувати у мене на наступних вихідних?» Я не вірила власним вухам! Наступні вихідні? Це ж усього через шість днів! Бабуся з дідусем перезирнулися, мовляв: «Божечки, ця жінка може погано вплинути на нашу Седі!» — аж раптом згадали, що «ця жінка» доводилась їхній Седі матір’ю, і хоч вона й довірила їм дитину з самого народження, бо у вісімнадцять років ще не могла її забезпечити, тепер, у двадцять чотири роки, ніщо не заважало їй забрати доньку, і хтозна, можливо, якщо я буду чемно поводитися під час цього візиту, вона так і зробить. Моє сердечко радісно стрепенулось.

— Скажімо, в суботу після обіду. Ми з Пітером приїдемо по тебе на машині, а у неділю під вечір відвеземо назад. Годиться?

Всі мовчали.

— Седі, тобі це підходить? — запитала мама. Я вже хотіла сказати, яка це чудова ідея, але втрутився дідусь.

— Хто такий Пітер? — поцікавився він.

— Пітер Сілберманн. Мій новий імпресаріо.

Запанувала тиша. Бабуся й дідусь знову перезирнулися.

— Пітер... як? Сілберманн? — мовила бабуся таким тоном, ніби вже саме ім’я було проблемою.

— А хто такий імпресаріо? — запитала я, вже уявивши Прекрасного Принца з розкішними кучерями, який кидав свій ошатний червоний плащ у калюжу, щоб мама могла пройти і не забруднити ноги.

— Це той, хто робить мене відомою! Керує моїми справами, влаштовує концерти.

— Концерти? Хочеш сказати — справжні концерти, не в шинках і барлогах? — здивувався дідусь.

— Так, тату, — з чарівною усмішкою відповіла мама. — Вам надіслати квитки?

— Крістіно, тобі добре відомо, що я геть нічого в твоїй музиці не тямлю, — похитав головою дідусь. — Не хочу видатися нечемним, але ще нікому не вдавалося зробити собі ім’я з піснями, де немає слів.

— Я буду першою! — вигукнула мама. — Навіщо робити те, що вже хтось до тебе робив?

Бабуся стиснула губи і наштрикнула шматочок шинки на виделку, мовляв: коли вже моя донька навчиться дивитись в обличчя дійсності?

— У Седі прекрасний апетит, — натомість сказала вона. — На вечір я можу приготувати вам макарони з сиром...

— Макарони-шмакарони! — розсміялася мама. — Гадаю, Седі тиждень протримається на дієті своєї матусі — сухі хлібці з віскі... правда ж, серденько?

— Ще й як!

Мені кортіло додати ще щось кумедне, та нічого не спадало на думку — майбутня ніч у маминій квартирі не йшла з голови.

— Що ж, гаразд, — зітхнула бабуся. — Я підготую для неї валізку... В тебе є додаткове ліжко?

— Можна розкласти похідне ліжко на даху фургона Пітера, — запропонував дідусь.

— Не може бути й мови! — запротестувала мама. — Вона цілком може поспати на канапі... правда ж, серденько?

— О, ще й як можу! — скрикнула я. Я боялася, що мама вирішить, ніби я дурненька, бо двічі сказала одне й те саме, та вона кинула на мене повний любові погляд.

— От і вирішили, — сказала вона. — Дякую, все було дуже смачно, та я маю тікати, в мене репетиція.

— Репетиція?! — здивувалась бабуся. — У Великодню неділю?!

— Гадаєш, Ісус на мене образиться? Думаю, в нього є важливіші справи...

— Крістіно! — вигукнула бабуся, що розривалася між бажаннями негайно вигнати маму за блюзнірство й водночас не випускати її зі своїх лабет. — А десерт? Учора я приготувала шоколадний торт, спеціально для тебе.

— Коли ти вже запам’ятаєш — я ненавиджу шоколад.

І після короткого, але шаленого виру обіймів, поцілунків і гавкоту мама пішла. Я сіла біля вікна і дивилась, як вона віддаляється обсадженим деревами тротуаром; ішла вона різким кроком, майже танцюючи, рожевий шалик маяв слідом за нею; нарешті мама завернула за ріг, а бабуся сказала:

— Седі, допоможи мені прибрати зі столу.

Я буду чемною я буду ідеальною я не зроблю жодної помилки за всі наступні шість днів я стрибатиму на пуантах тільки правою ногою, клянуся! о мамо мамо мамо... Любов до мами наповнювала мене, виривалася з грудей — я прагнула розчинитись у мамі, стати з нею однією особою чи, радше, бути неймовірним голосом, що лився з її вуст, коли вона співала.

Сталося, як гадалося. Мама справді відчинила двері своїм ключем, її імператор Пітер ніс мою валізку, ми разом переступили через поріг, зайшли всередину — і я нарешті стала частиною життя своєї мами. Помешкання розташовувалось у цоколі — власне, це була не зовсім квартира, лише одна велика кімната, подібна до печери, темна і таємнича, маленькі вікна виходили на тротуар, де весь час миготіли чиїсь шкарпетки і черевики. Стояв дуже артистичний дух цигарок, ладану й кави, у кутках було