Євгеній Павлович Литвак - Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак

зі сходів і сильно вдарився головою. Йому терміново треба було в лікарню, швидкій їхати далеко, час йшов на хвилини. Але мій свсід не міг сісти за кермо, оскільки випив за вечерею. Я сам тоді відвіз дитину, все обійшлося, але… з того дня я жодного разу не доторкнувся до спиртного. Вирішив, що не дозволю своїм дітям опинитися в такій ситуації.

Лангре з розумінням кивнув і, для годиться, наколов на виделку пару стручків квасолі. Прожувавши, він мовчки, поклав на стіл список з тринадцяти чоловік, який вміщував Алекса Крамера.

– Коли вони були в Росії?

– Ні, – мотнув головою Посол. – Від мене допомоги не чекайте. Я не збираюся втручатися в цю справу, мені дороге моє життя і моє положення.

Що ж, Лангре ніскільки не здивувався відмові. Саме тому у них із Стажером був заздалегідь підготовлений запасний план. Виниклу напругу перервав впевнений стук у двері. Не чекаючи відповіді, до їдальні ввійшов кур'єр. На його очі насувалася кепка так, що обличчя було не розглянути, але Грозний чогось напружився, ніби впізнав в ньому когось. Помітивши це, Лангре і сам приготувався діяти, прикидаючи, як далі розгортатимуться події цього вечора.

– В мене лист. Особисто в руки Послові. Хто з вас? – Він повів головою з одного боку в інший, розглядаючи присутніх.

– Він, – Лангре кивнув у бік Грозного.

Обстановка розжарилася ще більше, здавалося, що напружену тишу можна різати ножем, як біфштекс.

– Я не кур'єр, – спокійним і холодним, як сталь голосом, порушив тишу черговий непроханий в Посольстві гість. Він зняв кепку. – Я співробітник поліції. Близькі, кличуть мене Стажером. Ти вбивця, що штовхає наркоту. – Прошипів він. – І я не дам тобі піти безкарним, сволота!

Він у два кроки перетнув їдальню. Відкинувши вбік кепку і мішкувату кур'єрську куртку, що заважала йому, схопив за комір шокованого Грозного. Той спробував було чинити опір, зло зашипів крізь зуби, але Стажер різким рухом прибив його носом у стіл. Дезорієнтований від удару Грозний в'яло кліпнув очима. Не кажучи більше ні слова, Стажер потягнув його до виходу.

Лангре зустрівся поглядом з Послом.

– Ви… – Голос Посла похолонув, він відпив зі свого келиха. – Ви тільки що врятували мене, комісар. Що ж, – взявши себе в руки, він підвівся зі стільця, підхопив список, який так і залишився лежати на столі.

З хвилину покопавшись у ноутбуці, Посол сказав:

– Ви врятували мене, і це менше, що я можу для вас зробити. П'ятнадцять років тому, всі дванадцять чоловік з цього списку були в Росії. Вони провели там всього два дні вихідних. Крамер теж там був, по роботі. Раніше він був громадянином Росії. На цьому все.

– Дякую, – кивнув Лангре. – Не буду більше зловживати вашою гостинністю. Прощавайте.

Лангре не довелося довго шукати Стажера. Той стояв біля воріт Посольства і палив, байдуже розглядаючи Грозного, прикутого кайданками до вуличного ліхтаря. Зупинившись поруч, Лангре чиркнув сірником і на мить прикрив очі, насолоджуючись першим затягуванням.

– За час роботи в поліції, в мене було близько чотирьох з половиною тисяч виїздів, – першим заговорив він. – Кожен виїзд – ризик, але що робити? Взагалі нам не належить думати про страх. Боїмося ми чи ні, але наказ є наказ. Дисципліна – це найсильніша форма самоповаги. Це відмова від поточного комфорту в обмін на більш гідну нагороду в майбутньому.

Випустивши останній клуб пари, Стажер кивнув у бік фургона, припаркованого на іншому боці дороги :

– Швидко приїхали, так?

В цей же час, Лангре відправив смс, з одним лише словом: "Грозний". Двері фургона різко відчинилися, і кілька одягнених за формою поліцейських підбігли до них. Діючи злагоджено, як єдиний організм, вони взяли під руки Грозного, що вже не чинив опір, і повели у бік фургона.

– Лангре! – Зло випалив Грозний. – Ти обіцяв допомогти, чортов флік!

Вискнула поліцейська сирена, через півхвилини машини і слід пропав, ніби нічого і не було.

– Ми з тобою доки не розходимося, – не дивлячись на Стажера, сказав Лангре. – Зараз же їдемо назад до маєтку Крамера, не можна відкладати. Дванадцять іноземних туристів і Алекс Крамер сильно комусь насолили п'ятнадцять років тому. І цей хтось мстить. А ми з тобою щось упускаємо.

Глава 16

Доївши останній шматок піци, Ніколас відклав столові прилади і відсунув тарілку убік. Промокнув серветкою куточки губ, він подивився на Ганну:

– Ну що, все ще сперечатимешся, що є щось краще за піцу? – З посмішкою запитав він.

– Ну, хіба що кава, – вона зробила ковток гарячого гіркуватого напою і з насолодою прикрила очі. – Завдяки йому у мене, ще залишилися сили на пригоди.

І дійсно, дівчина, що зовсім недавно виглядала втомленою, значно підбадьорилася.

– Вибач, – Ніколас прикусив губу. – Я б і радий дати тобі час на відпочинок, але хвилююся, що в нашому випадку потрібно йти за гарячими слідами. До того ж – до показу залишилося менше доби.

– Я розумію, – кивнула Ганна. – Викличеш таксі?

Таксі не змусило себе довго чекати, час був пізній і на дорозі не було заторів. Влаштувавшись в салоні автомобіля, Ніколас підключився до прямого ефіру:

– Банда! Я не історик, не академік і не архітектор. Я просто блогер, гість цього міста, який, дивлячись на будови Пітера, не вірить офіційним казкам істориків. Мені вже набили оскомину небилиці екскурсоводів, що читають по одному папірцю. Вони твердять, що одного разу на болото прийшов Цар і саме він перетворив його в Північну Пальмиру. Але коли їм кажеш, що місто існувало задовго до Петра Першого, вони губляться, і продовжують вводити в оману мільйони туристів, втираючи їм брехливу історію про великих рвсів.

Ніби одному з найкрасивіших міст у світі, якихось там жалюгідних триста років. А насправді воно стоїть на землі тисячоліття, подібно до старогрецького міста Дельфи. Від нас намагаються приховати щось дуже важливе, нам нахабно брешуть все життя. Спотворено абсолютно все, – Ніколас переклав телефон в іншу руку. – І сьогодні я вирішив дати ще один шанс міському гідові. Він з нашої Банди, і погодився провести екскурсію по закритому на ніч Ісаакіївському собору.

"Председатель", як він себе називає, впевнений, що якщо таємниця еліксиру безсмертя і схована в Петербурзі, то саме в цьому соборі. Послухаємо, що він нам розкаже? – Ніколас вийшов з машини, подав Ганні руку.

– Ніколас, Ганна, – привітав їх біля входу в собор екскурсовод.

– Пан «Председатель»? – Перепитав Ніколас.

– Так, – кивнув той. – Якщо ви не проти, я б хотів залишитися інкогніто. Ходімо?

Ледь вони опинилися всередині, Ніколас, не втримавшись, закинув голову вгору, вражений розмахом і пишністю собору.