Станіслав Лем - Казки роботiв. Кiберiада

переймаються справжнім військовим духом, то не лише автоматично виникає дисципліна, завдяки якій уся армія чинить спільне, бо є одним духом у мільйонах тіл, а водночас з’являється і мудрість. А та мудрість прямо пропорційна чисельності війська. Взвод наділений розумом сержанта; рота – розумна як штабс‑капітан, батальйон – як дипломований полковник, а дивізія, навіть її резерв, варта всіх стратегів, укупі взятих. В такий спосіб можна створити з’єднання просто надгеніальні. Вони не можуть не виконати виданих наказів, бо хто ж не слухає самого себе? Таким чином припиняються різні фанаберії та вибрики окремих осіб, залежності від випадкових примх командувачів, їхні взаємні заздрощі, суперництво, конфлікти. Об’єднані в такий спосіб загони не варто переформовувати, бо внаслідок цього виникне тільки розгардіяш. Моя ідея – це армія без вождів, армія – сама собі вождь! – закінчив Кляпавцій свою промову, що справила велике враження на короля.

– Іди відпочинь, – мовив нарешті монарх, – а я пораджуся зі своїм генеральним штабом.

– Ох, не чиніть цього, Ваша Королівська Величносте! – заволав хитрий Кляпавцій, прикидаючись дуже збентеженим. – Так само вчинив імператор Турбульйон, а його штаб, щоб зберегти свої посади, відхилив проект, після чого Турбульйонів сусід, король Емалій, напав з реформованою армією на імперію Турбульйона і вщент розбив її, хоча мав у вісім разів менше війська!

Сказавши це, він подався до відведених йому апартаментів і оглянув кульку. Побачив, що вона аж побуряковіла, і зрозумів – Трурль чинив подібне у короля Потворика. Невдовзі сам король доручив Кляпавцієві переробити одну роту піхоти. І ось цей маленький загін, умить перейнявшись єдиним духом, закричав: «Бий‑убий!» – і, кинувшись із пагорка на три озброєні до зубів королівські кірасирські ескадрони, що ними командувало аж шестеро викладачів Академії Генерального штабу, ущент розбив їх. Дуже засмутилися всі маршали, штабні й стройовики, генерали й адмірали, яких король одразу ж вигнав на пенсію. А сам монарх, пересвідчившись, що Кляпавцієва реформа – це й справді переворот у військовій справі, доручив йому реорганізувати всю армію.

І ось збройово‑електрифікаційні заводи почали вдень і вночі виготовляти вагони штепселів, які вгвинчувано було там, де належиться, по всіх казармах. Кляпавцій, діставши від короля купу нагород, їздив інспектувати гарнізон за гарнізоном; а Трурль, що розгорнув таку саму діяльність у державі Потворика, через відому всім ощадливість цього монарха змушений вдовольнитися вічним титулом Великого Запроданця Вітчизни. Обидві держави готувалися до військових дій. Охоплені мобілізаційною лихоманкою, готували як звичайну, так і ядерну зброю, від світання до смеркання чистячи гармати й атоми, щоб вони блищали згідно із статутом. Конструктори, яким, власне кажучи, вже нічого було робити, почали нишком пакувати речі, щоб, як прийде пора, зустрітись у домовленому місці, біля залишеного в лісі корабля.

Тим часом в казармах, особливо піхотних, діялося щось чудне. Роти не вчилися вже муштри, і їм не треба було рахувати, щоб довідатися, скільки їх є: бо хіба ж може сплутати праву ногу з лівою той, хто має тільки дві, та й рахувати йому нема чого, аби пересвідчитися, що він один. Любо було дивитись, як ці нові частини ходили строєм, як виконували «Наліво рівняйсь!» і «Струнко!». Проте після вправ між ротами починалися розмови: крізь відчинені вікна казарм, перебиваючи один одного, долинали вигуки про поняття відносної істини, про судження аналітичні та синтетичні або про буття як таке, бо колективна мудрість дійшла й до цього. Осягнуто було й засади філософії. А один саперний батальйон навіть скотився до чистого соліпсизму, проголосивши, що, крім нього, нічого реального не існує. Оскільки з цього випливало, що немає ні монарха, ані супротивника, то цей батальйон довелося розформувати по інших ротах, які стояли на позиціях епістемологічного реалізму. Десь тоді ж таки в Потвориковій державі шоста десантна дивізія перейшла від військових вправ до містичних і, занурившись у споглядання, мало не потонула в струмку. Зрештою, ніхто не знає, як там було насправді, досить того, що саме в цей час проголошено війну – і полки, брязкаючи залізом, почали з того і з того боку повільно підступати до кордону.

Закон доктора Гарганціяна діяв з невблаганною закономірністю. Коли військові частини об’єднувалися в одну, пропорційно зростала й їхня естетична вразливість, досягаючи максимуму в масштабі дивізії; тому такі штучні колони, такої могутньої сили, побачивши якогось метелика, легко збочували з дороги, а коли моторизований корпус імені Бардзолімуса підійшов під ворожу фортецю, яку треба було взяти штурмом, то розроблений уночі план нападу виявився лише чудовим малюнком цієї фортеці, до того ж виконаним в абстракціоністській манері, що геть суперечила військовим традиціям. В складніші філософські проблеми, водночас через властиву геніальним особистостям неуважність, ті великі частини по всіх усюдах залишали зброю й важке спорядження, зовсім забуваючи, що вони йдуть на війну. А щодо цілих армій, то їхній духовний світ був заполонений безліччю комплексів, як то звичайно буває в надзвичайно обдарованих особистостей. Через це довелося додатково постачити кожну армію спеціальною психоаналітичною бригадою, яка вдавалась у поході до відповідних заходів. Тим часом під невпинні звуки литавр обидві армії поволі займали вихідні позиції. Шість полків штурмової піхоти, з’єднавшися з бригадою гаубиць і батальйоном запасу, склали, коли до них іще приєднали карну роту, «Сонет про таємницю буття», і це під час нічного маршу на позицію. По обидва боки кордону почалося якесь замішання; вісімдесятий марлабардський корпус кричав, що треба, зрештою, хоч би там що визначити поняття «ворог», бо воно, мовляв, обтяжене логічними суперечностями, може, й узагалі безглузде.

Парашутні війська намагались алгоритмізувати навколишні села, лави стикались одна з одною; отож обидва королі змушені були посилати флігель‑ад’ютантів і надзвичайно повноважних кур’єрів, щоб навести лад у військах. Проте кожен із них, тільки‑но підлітав і зупиняв коня, як одразу ж підключався до відповідного корпусу, щоб довідатися, звідки таке безладдя, і вмить зливався духовно з корпусом, і залишалися тоді королі без ад’ютантів. Виявилось, що свідомість – це страшна пастка, в яку можна увійти, але вийти – зась. На очах самого Потворика його кузен, великий князь Дербульйон, прагнучи підбадьорити військо, підскочив до рядків і тільки‑но підключивсь, як одразу духом влився і злився – і його вже не стало.

Збагнувши, що справи кепські, хоча й не знати чого, Мегерик кивнув своїм дванадцятьом персональним сурмачам. Кивнув своїм і Потворик, що стояв на командному пагорку. Сурмачі приклали бронзу до вуст, і з обох боків заграли сурми, даючи знак до бою. На той протяглий сигнал ворожі